Глава 1

       Плавання від Едзо до Ямато тривало недовго. Більше часу зайняло вантаження. Коней вели за вузди, а великі ящики зі всяким дорожнім збіжжям переносили на спинах, укладаючи на пласкі палуби джонок. Скільки їх було, Намі не могла порахувати. Уявляла, що багато – дуже багато, але скільки точно – одним богам відомо. У врожайний рік гниличок під деревом валяється стільки ж, якщо їх не поспішають підбирати та залишають на харч птахам.

       Ніколи раніше кого не доводилося бачити великих кораблів та й самого океану, що гойдав їх на хвилях, теж. Видовище видавалося їй захоплюючим, простір – безмежним, наче вона досягла краю світу. Але дивитися на нього очима матері не виходило. В уяві пані Іми океан поставав абсолютно зеленим, схожим на пророслі рисові поля.

       Ні, насправді він був зовсім іншим – не пласким, як земна поверхня, але безформним: таким, який прагне наслідувати все, на що звернений його погляд. На жаль, нічого відповідного за розміром, чию форму він міг би набути, не було. Лише небо. Але океан це не турбувало. Він настільки майстерно наслідував небесам кольором – сіро-блакитним, що лінія горизонту блідла в тому місці, де  стикалися вода і повітря.

       Вода тяжіла до повторення. Не дивно, що Ідзанамі та Ідзанакі, два Духи, що колись стали родоначальниками всіх речей, встромили в неї палицю і помішували доти, доки пісок на дні не заворушився, не сплив і не насипав благословенні острови. Нарешті океан був винагороджений за довготерпіння, надавши піску форму, про яку сам так давно мріяв.

       Нічого такого рисовому полю властиво не було. Тому й душа його не мучилася в очікуванні дивовижних перетворень, а жила щогодинною турботою про вигодовування численного потомства, ласкаво гладячи його по головах вітром, що ширяв між зеленими пагонами. Добра, нехитра душа! Вона не приховувала жодних таємниць, прагнучи навіть те, що до певного часу сиділо  в землі, виштовхнути на поверхню і звернути до світла. Тоді як океан залишався непроникним. Він нашіптував небу так само багато, як і рисові поля, які шелестіли під вітром, але ніколи не вибовтував того, що приховано в його глибинах.

       Перехилившись через невисокий борт, обвішаний тканими стягами, кого вдивилася в сіру перепону, що відмежовувала її від численних морських зірок і звитих перламутрових мушлів, які лежали на дні. Океан дивився на неї з такою ж неприхованою цікавістю, відбиваючи на неспокійній гладі довгоносу фізіономію. Некрасива зовнішність дівчинки не викликала у стихії  захоплення, тож  її портрет  миготів на хвилях недовго. А згодом зовсім розплився під натиском хвиль.

       Дивитися, як піднімають важкий кам’яний якір, перекреслений товстою дерев’яною колодою, їй не дали – відвели у спеціально встановлений намет, над яким височіла галаслива щогла. Та й як розгортається зшите з циновок  чотирикутне вітрило вона теж не бачила, а тільки чула плескіт води за бортом і скрип неповоротких бамбукових рей.

       У душі Першої государині панував спокій, навіяний швидше  неробством, ніж великою відповідальностю. Ні небо, що розпласталося над головою, ні вода, що розлилася під ногами, не підбурювали її на нерозважливі вчинки, слугуючи взірцем незворушності. Розмовляти з ними не хотілося – надто самозакоханий був у них вигляд, але милуватися не заборонялося.

       Місця в імператорському наметі було мало – давалася взнаки государова любов до простоти і невибагливість у побуті. Відтак прислужували Її Величності лише дві дами. Обидві були вродливі і займали становище генеральських наложниць.

       «Який малий почет!», –  обурювалися оточуючі, але більшого запропонувати не могли. Обставини незвичайні.

       Пані Йоідзокумі справляла враження доброчесної матрони. Її життєрадісна весна  давно залишилася позаду, і зараз вона переживала яскраве і соковите літо, даруючи своєму пану пахучі  і солодкі плоди. Поверх спокійного врівноваженого характеру вона мала звичку носити м’яке кімоно ввічливості та ненав’язливої обхідливості, вважаючи нескромним виставляти власні добрі якості голими. Така лагідність вимагала належної скромності, якою боги  сповна наділили цю круглолицю  миловидну жінку. Швидкої на слово співрозмовниці з неї не вийшло б, проте доглядальницею за лежачим хворим, якого не варто турбувати розмовами, вона могла б стати пречудовою.

       Що ж до пані Умарі, то вдачу вона мала веселу, натуру – відкриту і вразливу, проте стримувану вихованістю, поведінкою відзначалася бездоганною – позбавленою непередбачуваності, що ріднило її з пані Йоідзокумі і робило гідною кандидаткою в прислужниці. Обличчя її було овальним, з короткими мочками вух та мигдалеподібними темними очима. На відміну від старшої на кілька років пані Йоідзокумі, в них виблискував азарт молодості, а в характері відчувалася схильність до переживання сильних почуттів.

       Тихою і небагатослівною, подібно до своєї компаньйонки, пані Умарі не була. І якби не морська хвороба, яка дошкуляла їй під час недовгого плавання, говорила б з государевою удовою із задоволенням і про все. Та, на жаль, рот її всю дорогу був зайнятий цілющим відваром із кореня імбиру, а з рук вона не випускала посудину для блювання. Сама кого жодних незручностей від подорожі не відчувала, але бідолашній співчувала щиро: витирала хусточкою губи і за участю пані Йоідзокумі допомагала влаштуватися на відкритій палубі, аби страждальниця могла дихати свіжим повітрям. Турбота про вродливу пані Умарі приносила їй задоволення, а її нездоров’я дозволяло довго милуватися солоним простором.

       Обійшовши мальовничий мис Інубо, кораблі взяли курс на південний захід і незабаром увійшли у гостинні води Ісе-но умі [1]. Передчуваючи швидке повернення додому, пані Умарі підбадьорилася і навіть почала розповідати про те, як, будучи у щасливому віці Першої государині, збирала водорості нанорісо, які густо буявіли на морському узбережжі.

       Зійшовши з джонок біля високих фортечних стін і пройшовши «морські ворота», пан Сога повів армію на захід,  спустився з пагорбу і опинився на мальовничій рівнині Асука. Там, оточений з усіх боків бамбуковими гаями і зеленими дібровами, розкинувся благородний Асукакьо…