Глава 11

Едзо стояв відокремлено від усіх інших островів. Обділений батьківською любов’ю (бо небесні прабатьки давно його покинули), він виплекав у своєму серці невисокі тверді гори, обнісши їх лісами і пустивши навкруг холодні річки. Лише трохи поступаючись розміром найбільшому з островів Оясіма, Едзо дивився на південних сусідів з гідністю істоти, з дитинства позбавленої опіки і змушеної обирати долю самостійно; такої, для якої найбільше щастя та нещастя полягало у повній, нічим не обмеженій свободі.

Кого залишала острів тихо, як мишка, шепочучись з ним ночами. Вмовляла не чудити, змилостивитися і не насилати на її невеликий загін кару, тобто аж ніяк не перешкоджати виходу. Ниточки сердечної прихильності, що пов’язували її з кожним кущем, рвалися одна за одною, не завдаючи особливих страждань. Душа втомилася від пережитого і тепер поводилася сумирно, не вимагаючи нічого, крім супокою. Відмовчувалася, заглибившись у внутрішні покої свідомості, і пильно вслухалася у брязкіт тонких ниток.

Цзинь!

Пан Сога натягнув поводи і порівнявся з дрімаючою в сідлі государинею. Нап’яв поверх шовкового одягу наїзниці плащ і накрив голову капюшоном. У темний час доби вистромляти носа з-під нього не можна, а руки обов’язково потрібно ховати в широкі довгі рукави, щоб ніхто не побачив світіння. Обережність ніколи не завадить. Розбійників і безпритульних ланців у тутешніх лісах – хоч греблю гати, а побачивши таке диво, вони напевно шукатимуть заховані під тонкою шкірою блискучі коштовності. Старша сестриця від таких неодноразово застерігала, кажучи, що благати їх про милосердя марно. Кому нема що покласти в рота, той людинолюбство з’їдає у першу чергу.

Цзинь!

Бідолашна, бідолашна пані лисиця! Вона любила ці місця набагато більше, а залишила набагато раніше. Які чудові їй снилися сни! І як довго вона не хотіла ними ділитися... Відмовлялася до останнього, але все-таки здалася.

Мила пані Акемі! Уві сні вона бачила себе людиною, а наяву пишалася тим, що лисиця. Намі давно підозрювала в ній таємне бажання стати подібною до всіх людей – бажання, яке та всіляко приховувала і про яке ніколи не згадувала вголос. Ах, якби воно справдилося ще за життя, вона напевно зробилася б найпрекраснішою і найдобрішою з жінок! Яка б тоді вона була щаслива! А як зраділо б її серце! Їй більше не доводилося б приховувати мрії, бо вони здійснилися.

Похмуро опустивши голову, вершниця видала тужливий стогін.

Цзинь!

Щоб запобігти чуткам, Касумі наказано об’їхати стороною. До такого рішення маленька государиня поставилася байдуже. Навіщо їй повертатися в колишню халупу? Хіба вона була в ній така вже щаслива? Душевне тепло, яке раніше зігрівало стіни, охололо разом з тілом старшої сестрички. А більше її нічого з домом не пов’язувало. Незабаром вона оселиться в зовсім іншому місці, і щоденна метушня заповнить дні та ночі, не залишивши місце смутку.

Хіба не вона обіцяла померлому государю виконати його останнє прохання? Намі сподівалася передати його тіло пані Каєде найближчим часом, і, можливо, спостерігати, як та його оплакуватиме.

Сумно! Певно, ця дама сильно засмутиться... Її чекає незавидна доля. За короткий термін свого піднесення вона нажила чимало заздрісників – про те пані Ісігава судила з великою впевненістю та знанням багатьох подробиць. Не дивно, якщо одного разу хазяйку імператорських покоїв знайдуть у власному ліжку, задушену шовковою мотузкою. Краще б вона залишила Вишневий палац одразу після того, як урочиста процесія пройде  головними воротами.

Намі співчутливо похитала головою. Попри всі очікування, виганяти пані Каєде вона не стане. Її сльози – на вагу золота. Сама Намі плакала рідко – час від часу – так що государю довелося б довго чекати...

Висловивши свій намір уголос, маленька государиня чимало здивувала пані Ісігаву:

– Залишити цю особу у палаці?! – знизала плечима та. – Немислимо! Таке може говорити тільки людина, яка бажає на словах здаватися кращою, ніж вона є насправді.

У відповідь Намі насупила брови:

– Тебе важко зрозуміти…

Цзинь!

Пан командувач різко смикнув квадратним підборіддям, і огрядний Кано залишив ряди мовчазної процесії, в кінці якої котився наспіх полагоджений візок. Не дивлячись ні на які зусилля, на ньому все ще виднілися сліди кіптяви.

– Повідом про приїзд Його Величності.

Провівши товстуна похмурим поглядом, Намі нижче насунула просторий каптур. Несподіване хвилювання раптом заворушилося внизу живота і прудконогою ящіркою стало дертися вгору. Зупинившись у горлі, залоскотало його зсередини, дряпаючи гострими кігтиками і змушуючи кого нервово ковтати слину.

Скільки мужності треба мати, щоб змусити язик повернутися у роті, аби повідомити погану звістку? Та й опісля… Напевно, знайдуться такі, хто захоче дізнатися, від чого помер окімі. Чим тоді виправдовуватися?

Руки пресвітлої пані самовільно опустилися. Відчувши, як обвис повід, кінь під нею тихо заіржав і одразу ж потягнувся до зеленої гілки.

«Потрібно зберігати незворушний вигляд, – зітхала дівчинка. – Ніхто нічого не запідозрить, бо таке і на думку не може спасти…».

Акіра, що їхав поруч, плеснув долонею по нахабній кінській морді, змушуючи тварину випустити з зубів убогу здобич і прискорити крок. Государиня сильніше натягла віжки, не дозволяючи юнаку витрачати надто багато сил, допомагаючи їй. На жаль, хвороба і його не оминула: після нічного купання він був все ще заслабким, а вмитий місячним промінням виглядав не живішим за померлого государя.

Саме час скористатися порадою пана Сога і мовчати про все, що сталося. Вигляд при тому вона матиме найпристойніший. «Що занапастило государя?». «Прикра випадковість». Її ніхто не видасть. Подія сталася, й справді, незрозуміла…

Намі крадькома глянула на «злого чоловіка»: на його некрасивому обличчі давно застиг вираз безкінечного терпіння. Його Світлість безстрашно (а то й байдуже) дивився в майбутнє на кілька кінських кроків уперед. Важко уявити, що його нічого не хвилює, проте вдає він уміло…