Глава 10

У старій батьківській халупі навіть узимку Намі не відчувала такого холоду. Нечувана  справа! Взимку не відчувала, а навесні, коли сніг давно зійшов і земля встигла прогрітися, раптом відчула. Звісно, в усьому винне нічне купання. Але і для нього була поважна причина.

Старша сестриця не раз згадувала про те, як приємно зануритися в гаряче джерело просто неба і скільки користі воно здатне принести здоров’ю. Одне погано – зазвичай такі  джерела користуються великою популярністю і тому багатолюдні. Усамітнитися для  власного задоволення в них неможливо – обов’язково хтось нагряне.

У будь-якому випадку для звичайного миття онсени[1] не годилися, і тільки знемога від перебування в нагрітій воді, ріднили обидва ці купання. Важко передати, яке полегшення юна государиня відчувала, позбавляючись від налиплого бруду! Зло невблаганно йшло на дно, а світло, як і раніше, струменіло з кожної пори її тіла, перетворюючи тендітну постать у сяючу лялечку, з якої ось-ось має випорхнути метелик. Намі чекала цього з нетерпінням, стоячи у воді по пояс і вдивляючись у власний відбиток.

Гарною вона бачила себе лише одного разу – перед весіллям, у бронзовому дзеркалі, відсторонено розмірковуючи над тим, чи можна полюбити своє відображення. Така любов здавалася неприродною, але ідея того, що від доглянутого вигляду можна легко втратити голову – цілком правдоподібною. Ця думка міцніла, поки кого споглядала себе божественною, охопленою небесним полум’ям. Хоча через деякий час їй і цього здалося замало – Намі вперто вимагала від дзеркального двійника й інших чудес, окрім тьмяного жовтого світіння, до якого потроху почала звикати.

Ближче до ранку прокинулися птахи і заходилися переказувати події дивовижної ночі, перебиваючи і передражнюючи один одного. Дівчинка остаточно зневірилася: не схоже, щоб намічалося щось важливе. Безжурне птаство першим вчувало майбутню важливу подію і починало непокоїтися. Все одно, що там наближалося: хороше чи погане, обережні лісові співуни воліли триматися від перемін осторонь.

Піддавшись легкому розчаруванню, Намі набрала в груди побільше повітря і повільно випустила через роздуті ніздрі. Так і є: нічого не станеться. Раз досі ніхто не простягнув їй з Рівнини Високого Неба руку, щоб забрати на Небо і долучити до численного сонму духів, чекати марно.

Та й тепло повільно згасало всередині. Його залишки поволі перетікали в живіт, залишаючи руки і ноги мерзнути. Залишатися у воді довше не мало сенсу: чекати чогось, чому не судилося статися – тільки даремно побиватися, а серце нічної купальниці нині було переповнене радістю – хоч би як там  було, вона перемогла страх перед великим воєначальником!

Наблизившись до пана Сога, вона не спитавшись стягнула з його скам’янілих плечей потертий плащ і загорнулась у нього. Але, вибравшись на берег, так і не зігрілася.

Небо над її головою посіріло, віщуючи появу денного світила.

«Треба відійти від берега якнайдалі, щоб уникнути цікавих поглядів, – думала вона, і непереборна тривога за майбутнє знову поверталася. – Мене обов’язково порівнюватимуть із государинею Неба, спеціально вишукуючи схожості та відмінності. Якщо чудесне світло змеркне, усі самовидці, як і я сама, розчаруються. Та поки що вони тільки те й роблять, що висловлюють щире захоплення…». І пішла геть – туди, де з землі стирчали обвуглені і потрощені вогнем стовпи.

Похідний намет перетворився на купу золи, в яку вона й поспішила вбгати задубілі ноги. Яке щастя, що вугілля не встигло охолонути! Невагомий попіл підхоплювався і повисав сірою хмарою. «Під ним, напевно, десь поховане тіло пані Камеко», – зітхала государиня, але, скільки не ходила вздовж і поперек згарища, так його і не знайшла. «Невже нічого не залишилося?..»

Намі щільніше загорнулася у плащ. Вогнища, що догоріли за ніч, ожили, і змерзлі солдати тулилися до них, сідаючи навпочіпки і простягаючи до вогню руки . Ох, краще зовсім на них не дивитися, ніж відчайдушно заздрити, – сама вона страждала від холоду не менше за чоловіків, але, не бажаючи відлякати їх, залишалася оподалік. Вітер відносив тепло  вбік, і бідолаха з жалем спостерігала за тим, як повертається димний стовп, вказуючи на протилежну їй сторону.

Схоже, пану Сога теж було непереливки, оскільки його в цій компанії не було. Куди він міг подітися? Тут і сховатися ніде! Невже пішов у ліс?

Як би не намагався Його Світлість проникнути в таємницю того, що сталося, та це неможливо! Певно, він шукатиме місце, де вона перебула ніч, але справа зовсім не в ньому. Повторити її подвиг звичайна людина не здатна. Шкода, що він не йняв віри, коли покійний государ повіряв йому свої секрети. Може, вважав їх звичайними забобонами і чекав, доки чутки про божественну кров незабаром вщухнуть. Але і після раптової смерті государя вони продовжували бентежити князя, надаючи все більше і більше доказів існування якоїсь надприродної сили, яка управляє долею божественних нащадків на землі.

Марно пан Сога намагається відшукати її сліди в лісовій гущавині, тоді як вона ув’язнена в оболонці хай і не досконалій, але давно йому відомій. Виявляючи надзвичайну підозрілість, але геть позбавлений уявлення про небесне походження речей, він належав до тих людей, які просто не здатні пізнати суть чудесних явищ. Інша справа – Його  покійна Величність. Все незвичайне викликало в ньому інтерес і прагнення пізнавати. Сакральний зміст відкривався запросто, додаючи до знань необхідної досвідченості і, певна річ, він досяг у цьому відмінних результатів.

Згадавши померлого чоловіка, дівчинка мимоволі потяглася до нього душею і відчула деяку спорідненість думок, яку не помічала раніше. Тим більше їй здалася дивною   витівка, яку він утнув під кінець життя. Для людини, яка з такою повагою ставилася до всього, що лежить за порогом звичайного розуміння і навіть життя, не притаманно позбавляти когось заступництва предків! Та разом з паном командувачем він заборонив навіть згадувати їхні імена, ставлячи государиню-дружину в безвихідне становище!