Глава 8

Дощ лив другий день. Не накрапував, і не морошив, а стояв суцільною стіною, за якою ледь угадувалися розмиті контури клумб і висячих садів. Великі чаші, призначені для миття рук та полоскання рота, заповнилися водою до самого верху, а ставки вийшли з невисоких берегів. Живильна волога, що спадала з неба надміру, стікала вниз прозорими струмками, утворюючи на землі великі калюжі. Не прибрані вчасно під навіс святкові барабани хором гули, через що в повітрі висіла якась напружена нуда.

Юна государиня сиділа біля вікна і спостерігала за тим, як великі краплі вистукують по червоному листю. Спина її випросталася, натягнулася тугою струною, дозволяючи непогоді брати ту саму журливу ноту.

«Хіба зовсім недавно небо не так само оплакувало пані лисицю, як тепер оплакує государя? Старшу сестрицю жальніше, а води стільки ж…»

Пані Ісігава скромно сиділа на подушці, набитій соломою, час від часу поглядаючи через вікно в сад. Позбавлена роботи, Мінеко нудилася.

Торкнувшись очей краєм рукава, Намі прискіпливо вдивилася в сухий шовк. Нічого! За таких обставин – і зовсім немає сліз!

– Важко мовчати так довго, – зітхнувши, промовила вона.

Радіючи, що початок розмові покладено, Мінеко пожвавішала.

– Ти маєш взяти себе в руки. Нехтувати такою людиною, як пан Сога, нерозумно. Вам потрібно бачитися.

– Не розумію, для чого, – похитала головою дівчинка.

– Ще за життя государ розсудив вас, визначивши кожному його місце. Ти маєш скоритися його волі. Інакше…

– Інакше – що? Я й так принижена! – змахнула руками Намі.

Присоромлена пані Ісігава замовкла. Але, зазнавши невдачі, здаватися не збиралася.

– Ніхто не без гріха, – промовила вона. – Та якщо судити людей тільки за погані вчинки, не беручи до уваги кращі сторони натури, у світі ні до кого не буде поблажливості. Щодо мене, я бачу те, що ти вважаєш за краще не помічати.

– І що ж це? – зацікавилася Намі.

– Вигода, – випалила служниця.

– Яка вигода?

– Яку можна отримати від корисного знайомства. Якщо доля звела вас, чому не скористатися з цього?

Намі часто закліпала, намагаючись вловити вислизаючий сенс сказаного.

– Так чи інакше, всі прагнуть обрости корисними знайомствами, – продовжувала порадниця. – А в твоєму становищі це конче необхідно. Навіть якщо зразу здобути прихильність не вийде, чому для початку не пошукати для Його Світлості слова втішання? Вони пом’якшать його серце.

– Навряд чи він змінить свою думку про мене, – засумнівалася Намі. – А не розмовляти з ним, все ж таки, неввічливо. Государ би не схвалив, – відвернулась і знову промокнула очі – сухо!

Дощ і не думав зупинятися.

– Не можу більше чекати, – маленька государиня рішуче звелася на ноги. – Дощ ніяк не скінчиться, а я обіцяла превелебному Хідеакі відвідати його у храмі.

– У таку погоду виходити надвір? – здивувалася пані Ісігава. – Дощ – хороше виправдання усамітненню. Хто завгодно зрозуміє…

– І все-таки я піду. Негарно змушувати старого чекати.

Спустившись зі сходів і оминувши варту, що чергувала біля входу, дівчинка розмашисто похльопала по калюжах. Підганяєма войовничим дробом, вона поспішила до освітленого зсередини головного храму, і вже було поставила ногу на першу сходинку довгих, покручених сходів, як крізь неймовірний гул почула голос . Не маючи впевненості в тому, що він звав на ім’я її, а не кликав когось іншого, Намі з цікавістю закрутила головою на всі боки.

Злива, що почала була вщухати, взялася з новою силою. Прозорі струмки стікали з червоних торій, вимиваючи з даху пташиний послід, і, зливаючись у повноводні потоки, прямували до краю землі.

Нікого!

Певно, то шум води навіював слухові галюцинації, витягуючи з усіх порожніх посудин безліч нових звуків. Не залишатися ж під дощем надовго!

Переступивши храмовий поріг, Перша государиня опинилася у приміщенні, куди не ступала від дня весілля. Влаштувавшись біля стіни, вона глянула на жовтий гонг, що виблискував у кутку. Сьогодні він спочивав, бо ні в кого не було потреби   торкатися його – у домі молитов панував належний нагоді смуток.

«Може, прийти іншим разом? – роздумувала кого. – Чи варто чекати тут на самоті?»

Дах над її головою рипів і гойдався від вітру, через що на душі ставало неспокійно.

Втягнувши шию в плечі, Намі зіщулилася, але йти не поспішала. Обтерши воду з обличчя рукавом, вона вперше відчула полегшення. Якщо хтось захоче впевнитися в її скорботі, його не соромно буде пред’явити. Сама ж  молода вдова виглядала надзвичайно зворушливо, і в усіх тутешніх жителів викликала співчуття. Проте, залишаючись сухими, рукави могли будь-кому видати твердість її характеру. Найбільше вона боялася здатися оточуючим байдужою і позбутися тих співчутливих поглядів, якими її нагороджували.

«Де таке бачено, щоб сумна доля давалася людині на втіху? – міркувала вона. – А мені далася».

– А… государиня Намі-но хіме завітала до мене, – почула вона скрипучий голос, що долинав від входу. – Всі кажуть: дощ нагадує сльози, але ніщо інше не проганяє смуток краще за нього. – Збентежена його словами, Намі миттю сховала руки за спину. – Що ж, будемо сподіватися на краще. Государ наказав тобі розпитувати? – поцікавився старий.

– І спиратися на вас, якщо виникне потреба, – відповіла вона.

– Дуже завбачливо, – кивнув Хідеакі. – Дуже. Але... Важко уявити, чим я можу прислужити такій юній та енергійній особі. Втім, я не гірше за інших старих вмію розповідати казки…

Від серця Намі відлягло: на відміну від померлого государя тон священик взяв не повчальний, але дуже теплий і довірливий.

– Це не знадобиться, – відмовилася вона.

– Ти диви! – випнув губу поважний старець. – Чого ж тобі від мене треба?

– Розкажіть бувальщину, – твердо заявила вона.

– Бувальщину? Це зовсім інша справа…, – розвів руками старий.

– Я хочу знати про кров Аматерасу. Чисту і неподільну краплю, що звела государя в могилу.