Глава 7

– Дивись, Міне-тян, він як живий, – промовила Намі пошепки. – А може, він і не помер? Таке вже траплялося дорогою сюди...

Мінеко несміло наблизилася до государині і неохоче глянула з-за її спини на повелителя Ямато. Його тіло лежало на широкому столі в тісному дерев’яному будиночку, зведеному далеко за межами храму. Легкий димок, що струменів із підвішених до стелі курильниць, піднімався під дощатий дах. Він надмухував всередині примарним теплом і блукав довкола мерця, погойдуючись від легкого дихання дівчат та їхньої тихої розмови.

Вигляд Його Величність мав мужній. Очі прикриті, губи щільно стиснуті, а шкіра на обличчі з часом стала медовою. У руках він стискав вкладений у піхви Кусанагі, обвивши руків’я знекровленими пальцями.

–  Його більше немає, –  Мінеко торкнулася худого вдовиного плеча, відчуваючи під рукою безліч шарів дорогоцінної тканини. – Це все ченці… Вони вміють зробити так, щоб після смерті риси обличчя не змінювалися. Тоді померла людина виглядає, як жива. Але це лише видимість…

Намі згідно кивнула.

–  Ти йди. А я ще трохи побуду тут. Государ засмутиться, якщо прокинеться та нікого не застане.

–  Він не прокинеться, –  голос пані Ісігави прозвучав трохи гучніше, ніж вона очікувала від самої себе. Не те, щоб це її дуже збентежило, навпаки, додало сміливості: – Він ніколи не прокинеться, бо не спить. Якщо довго дивитись на мерця, станеш нечистою, як він. А то й зовсім збожеволієш.

Мінеко замовкла. Щоки її розчервонілися чи то від ранкової прохолоди, що панувала в скромній усипальниці, чи то від нестримного хвилювання.

–  Дні минають, а ти не даєш про себе знати, –  поскаржилася вона. – Пан командувач постійно питається… А хіба я в чому винна? Чи не я вмовляла тебе відпустити від себе тінь Його Величності і більше не приходити сюди? Він звинувачує мене незаслужено! Як можна вгамувати чуже серце одними лише умовляннями? Та й які дібрати слова?! –  виговорившись, вона жадібно вдивилася в точений профіль із занадто випнутим носом і таким же гострим підборіддям, але Намі, як і раніше, нічого не відповідала. – Мені страшно тут бути. Я дуже боюся мерців.

–  Я теж, –  тихо промовила Намі.

– Якщо так, ми могли б поговорити де інде, – обнадіялась Мінеко. –  Яка різниця, де побиватись?

– Ні, – твердо відмовила государиня. – Недобре вийде, якщо «син сонця» прокинеться і не знайде мене поряд.

Завжди веселі очі Мінеко спалахнули гнівом:

– А знаєш, що я думаю? –  вигукнула вона, від чого дим курильниць, який нишком підібрався до її маленьких червоних вуст, шарахнувся вбік. – Ти просто боягузка! Боїшся кроку ступити звідси! І шкодуєш не його, –  Мінеко розгнівано махнула рукою у бік небіжчика, –  а себе! Будучи Першою государинею, як можна так відчайдушно тужити і нічого навколо не помічати?! Ніби государ, який покинув нас, забрав із собою у могилу всю країну! Але ж він тебе залишив їй на втіху!

Намі різко повернулася до роздратованої дівчинки. Її повні сліз очі блиснули люттю.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Ти не заслуговуєш називатися кого[1]! Як же помилявся Його Величність, вважаючи, що ти гідна...

–  Та що з тобою, Мінеко?! Тебе немов скажена лисиця покусала!

–  Що з тобою?! –  гнівно кинула їй в обличчя служниця.

– Бути поряд із государем  –  моє право, – задихаючись від злості та образи, прошипіла їй у відповідь Намі. –  А тобі тут точно не місце!

–  Піду, не турбуйся, –  обличчя пані Ісігави гордовито витяглося і стало холодним, а рум’янець розсипався по щоках дрібними червоними плямами. –  Але спочатку заберу те, чим ти не заслуговуєш володіти, –  з цими словами вона висмикнула з високо підібраної копиці волосся Першої государині дерев’яну шпильку і швидко відскочила назад.

– Ану, віддай! –  кров ударила Намі в лице, і, не довго думаючи, вона накинулася на колишню наперсницю з кулаками. А нещодавно вона так захоплювалася цією зухвалою особою і навіть збиралася з нею поріднитися! Правду кажуть, перше враження оманливе.

–  Спробуй, забери, –  скрикнула злодійка і з усіх ніг кинулася до виходу.

Не тямлячи себе від гніву, Намі кинулася за нею, перестрибнула через високий поріг і несподівано налетіла на кривдницю. Мінеко широко змахнула рукавами, втрачаючи рівновагу, і, вхопившись за край жалобного одягу государині, потягла її за собою.

Опинившись на землі, дівчата стрімголов покотилися з маленького зеленого пагорба вниз. Біля самого його підніжжя Намі неохоче випустила пані Ісігаву з міцних обіймів і виплюнула з рота жмут трави. Вона сиділа на сирій землі, широко розставивши ноги, поки світ ще танцював перед її носом. Мінеко ж тихо охала неподалік, оббираючи із себе налипле листя і розмазуючи по обличчю бруд.

Сховавши ніс у долоні-човники, Намі голосно чхнула, схопилася на карачки і з вереском повалила суперницю додолу, вхопивши за щільно стиснутий кулак, з якого стирчала дерев’яна тріска. Не бажаючи здаватися без бою, пані Ісігава, яка досі так вправно прикидалася хворою, перекотилася на бік і за мить опинилася зверху, придавивши противницю невеликою вагою. Кого засопіла, але руки не випустила. З зусиллям розтиснула чіпкі пальці, які міцно стискали бажану річ. Впоравшись по черзі з трьома, вона вхопила товстий кінець шпильки, але, почувши крізь зле пихтіння характерний для сухохо дерева тріск, злякалася.

Цей тихий, майже нечутний звук справив і на Мінеко неабияку витвережуючу дію.

Зойкнувши, вона добровільно розтисла кулак і витріщила на Намі великі очі.

Серце маленької государині болісно защеміло. Марно докоряти після того, як єдина пам’ять про найзнаменніший день у її житті кане у небуття.

Раптом тіло пані Ісігави стало невагомим, наче качиний пух, і вона легко злетіла у  повітря, безладно махаючи руками і ногами. Намі здивовано піднялася на ліктях,  спостерігаючи за чудовим польотом і тільки тоді розгледіла збиті чоботи пана Сога, які наче виросли з-під землі. Він височив над ними могутньою горою, тримаючи перелякану  Мінеко за комір одежі і не дозволяючи їй торкнутися земної тверді.