Глава 6

Що й казати, незнайомка була старшою за Намі, мабуть, роки на два, і, безперечно, красивішою. На її вибілених щоках золотився дрібний бронзовий пил, розбавляючи сором’язливий рум’янець персиковою жовтизною. Довге волосся, перев’язане білосніжними стрічками, зібралося на тім’ї «сторожовою вежою», від якої голова була схожа на великий чан і незграбно спиралася на вузькі, сутулі плечі.

Склавши яскраво-червоні пухкі губи трубочкою – так, щоб вони нагадували стулені пелюстки троянди, дівчинка натхненно припала до бронзового дзеркала і торкнулася його поцілунком. Рот прекрасної дами несподівано виявився холодним та твердим.

– Що ти робиш? – розсміялася Мінеко. – Дивачка!

Пані Ісігава потрясла в повітрі золотими дзвіночками, що звисали з важкого черепахового гребеня, і прикрасила ним наречену. Відступивши на кілька кроків, вона завмерла, милуючись своєю роботою.

– Ні, – Намі рішуче витягла золотий гребінь із волосся і відклала убік. – Ось цю, – взяла зі столу просту дерев’яну шпильку і встромила у святкову зачіску.

Незнайомка в дзеркалі показала служниці язик.

– Фі! – не схвалила її вчинок Мінеко. – Все зіпсувала. Добре, хоч тої тріски майже не видно.

– Це подарунок Його Величності, – пояснила Намі, прискіпливо вдивляючись у своє відображення.

– Як недостойно з його боку дарувати на весілля таку нікчемну річ! – обурилася пані Ісігава. – І якою треба бути терплячою, щоб не скаржитися, – розчаровано додала вона. – Коли моя старша сестра Саюрі виходила заміж, напередодні наречений надіслав їй багато подарунків. Дай-но згадаю…, – і Мінеко приготувалася загинати пальці: – Ну, ось: два відрізи шовку – білого та кольорового, золоті прикраси для пояса, чотирнадцять бочок заморського вина, сім сортів приправ…

– От що я думаю, – образилася на її співчуття Намі, – не кожен подарунок можна виміняти на мішок рису.

Отримавши несподівану відсіч, Мінеко негайно замовкла.

– Отже, він щось означає? – здогадалася вона.

– Ах, не знаю, – знизала плечима Намі. – Хочеться вірити...

Вона відвернулася від дзеркала і поглянула на новоспечену подругу, але та вже опустилася на підлогу, і тепер государевій нареченій доводилося дивитися на неї зверху вниз.

– І як позбутися всього, що навіює смуток? – зітхнула пані Ісігава. Голос її став тихим і далеким, наче думки перенеслися зовсім в інше місце.

– Чого, наприклад?

– Заздрості, – коротко відповіла вона. – Ти вийдеш заміж і поїдеш. А я і далі залишатимуся тут затворницею і скнітиму в глушині. Сумно навіть думати, що ми більше не побачимось.

Намі зніяковіло відвернулась, згадавши про прохання, адресоване Його Величності. Чи розумно було просити, щоб її залишили тут, коли інші тільки й мріють звідси вирватися?

На перший погляд, живеться їм непогано... Хіба що, нудьга... куди від неї дітися? У всьому є приховані недоліки.

– І мені шкода залишати тебе, Мінеко. А лишитися я не можу. Але ми можемо поїхати разом. Назвемося сестрами і ставитися одна до одної будемо відповідно. Відтоді, як я втратила всіх кровних родичів, мені нема на кого спертися. Уявляю, як чудово знайти у комусь довірену особу!

– Мабуть, що добре, – припустила Мінеко, але негайно відмовилася від щедрої пропозиції:

– Проте... Я нездорова. Моє самопочуття викликає у оточуючих серйозні побоювання. На жаль, за межами храму про мене нікому подбати. А надвечір мені завжди гіршає. В Асукакьо обов’язково на це звернуть увагу.

Намі розгублено подивилася на подругу, не знаючи, що сказати.

– Ти справді така недужа?

– Справді. Та плекаю великі надії на одужання, – підбадьорилася дівчинка.

Більше ні про що Намі розпитувати не стала. Зранку, поки черниці натирали її шкіру ароматними квітковими оліями та одягали у весільне вбрання з широкими рукавами і безліччю пишних спідниць, білизна яких до болю різала очі, нагода поговорити про нічну подію так і не трапилася. А тепер, коли дівчата залишилися наодинці, і ніхто не міг їх чути, своя доля турбувала її набагато більше, ніж таємнича хвороба, яка ув’язнила пані

Ісігаву в храмі і не давала його залишити.

Засоромившись власного егоїзму, Намі спробувала підібрати слова розради, але так і не зуміла.

– Я принесла трохи рисових коржиків і яблук, – як нічого не було, прощебетала

Мінеко і поставила на стіл маленький очеретяний кошик, накритий кольоровим рушником

– Тобі треба поїсти.

– Я не голодна, – тицьнувши між тугосплетеними лозами пальцем, Намі відсунула від себе частування.

– Досить вередувати! Богато дівчат і крихти проковтнути не можуть перед весіллям. Це дуже нерозумно!

– Чому? – мляво запитала Намі, все ще сумніваючись, чи правильно вона вчинила, не висловивши співчуття з приводу дивної недуги, яка дошкуляла пані Ісігаві щоночі, але

Мінеко вже й думати про себе забула.

– Під час церемонії у тебе може закрутитися голова або ослабнути ноги. Варто пригубити на порожній шлунок рисового вина, і, може статися, пустишся в танок! – попередила вона. Піднялася навколішки, зазирнула в дзеркало і, взявши зі столу золотий гребінь, вколола у своє високо підібране волосся.

– Так ось як ти підтримуєш мене, Мінеко? Не можеш відрадити пити рисове вино? – розсміялася Намі. – Чи варто так хвилюватись? Я до нього і не торкнусь...

– А от і ні! – усміхнулася кокетка, милуючись відображенням у дзеркалі. – Тебе не видадуть заміж, якщо не вип’єш. Такий порядок. Саке – священний напій. Благочестиві ченці самі пережовують рис і спльовують у велику миску, аби він зашумував і вийшло вино. Я тому свідок.

– Це поганий порядок, – непримиренно заперечила Намі. – Ніхто не змусить мене йому слідувати.

– Як можна бути такою легковажною?! Государині найпершій потрібно дбати про своє добре ім’я. Якщо не дотримуватися правил, навколишні перестануть сприймати тебе всерйоз, – сказала і відразу схаменулась.