Глава 4

Весна цього року прийшла несподівано рано. Земля видихала важку теплу пару, іноді здригаючись від ранкової прохолоди і їжачись від частих подихів свіжого вітру. За такої  погоди чиє завгодно серце перетвориться на маленьку пташку: пустунка тріпотала крильцями, ритмічно складала їх і розпрямляла в грайливому польоті.

Окімі ніби підмінили. Він перестав повчати за кожної слушної нагоди і дедалі більше вдавався до глибоких роздумів і розмов. Сидів на коні прямо, спину не горбив і на «злого чоловіка» Сога-но Ітіро не спирався. Смерть ступала хибним слідом, раз у раз озираючись назад. «Настане день, і вона обов'язково наздожене його, – міркувала Намі. – За подарунки зазвичай нічого не вимагають навзамін. Інакше  обдаровані поводилися б скромніше. Але за дар Аматерасу треба платити». Ця обставина її дуже непокоїла, а посланий з Небес божественний дар видавався  небезпечним.

Тим дивніше, що ніщо навкруги не віщувало біди.

Втомлені довгим переходом коні упиралися і відмовлялися йти далі. Багато зручностей довелося залишити позаду, у тому числі й візок. Тепер Намі їхала з государем поруч, обережно спираючись на його руку і ховаючи обличчя на широких грудях.

– Жінка повинна бути схожою на повний місяць, а ти нагадуєш тільки-но народжений, – вголос промовляв він, вкладаючи в худі пальці дівчинки великий рисовий корж. – Нерозумно так довго пам'ятати про недавнє приниження і потурати сорому, коли соромитися повинні інші. Їж!

Але, незважаючи на жодні вмовляння, Намі, як і раніше, не підводила очей і бачила лише дорожній пил, що клубився під кінськими копитами.

На жаль, короткий вік невинності та дитячості минув, і вона поспіхом вступала у доросле життя зовсім до нього непідготовленою. Її зігрівало почуття щирої турботи, яку висловлював государ, однак і воно не давало упевненості в тому, що майбутню урочисту подію відбудуть гідно. А, втім, їй не було з чим порівнювати. Сільські весілля справляли просто і скромно, узгоджуючи всі деталі наперед. Жодне з них не передбачало надмірної пишності та марнотратства.

Остаточно змирившись зі своєю долею, Намі більше не сподівалася будь-коли повернутися до Касумі. Добре хоч те, що її до того нічого не зобов'язувало, крім, хіба що, світлого смутку, який відчувають усі люди, розлучені з вітчим домом. Саме по собі життя в селі їй обридло, і вона давно мріяла перебратися в інше місце.

А все-таки становище її було вкрай хитким. Якщо удача і супроводжувала, то мінлива, і з упевненістю передбачати майбутнє видавалося неможливим. Та й що значить бути государинею? Навіть якщо все складеться так, як сподівається Його Величність, вона не матиме про новий статус жодного уявлення.

Колись старша сестриця розповідала про придворних дам, закутаних у тонкий, розцяцькований візерунками шовк – через виняткову скромность вони приховували свою красу, аби  не давати волі чужим заздрощам. Звиклий до пишного оточення, окімі безсумнівно розгледить прірву, яка розділяє їх та його наречену. Не виключено, що після приїзду до палацу ці зарозумілі жінки стануть з неї насміхатися, а вона змушена буде терпіти.

Та трапляються  особи і зовсім іншої породи,  про яких неодноразово згадувала  пані лисиця, – навіть кращі за високородних дівчат і такі, що перевершують їх у витонченості манер. Ніхто не взмозі запідозрити в них низьке походження, а дізнавшись про нього, не ймуть віри: «Чи це правда?» Але і до таких Намі не належала. Будь вона хоча би не позбавлена миловидності, а так... Сам государ дорікав їй у зовнішній недосконалості. Навіть за умови, що їй вдасться колись компенсувати її хорошими душевними якостями, багато хто здивується: звідки вона взялася, і як вдалося їй досягти піднесення?

– Важко уявити, щоб така людина, як ти, мій друже, колись мав намір постригтися в ченці, – усміхався государ, розмовляючи з паном Сога. Забувши про  суперечку, вони помирилися та демонстрували приязність.

– Намір такий був. Коли ти не є  тим, чим маєш бути, життя при дворі починає дратувати, – жартома відповідав йому пан командувач.

– Ось, дивись, – вказував Його Величність на Його Світлість, що їхав поруч, відволікаючи Намі від її власних думок. – Перед тобою людина, яка завжди мріяла стати імператором і ніколи не приховувала від мене своїх бажань. Хіба ж можна не дорожити дружбою з ним? Дуже небезпечно випускати такого з поля зору, – і знову звернувся до князя:

– Мене і справді засмутила ця новина, і я скоріше послав дізнатися, наскільки чутки відповідають дійсності. Пам'ятаю, того дня я не міг ні їсти, ні пити, ні всидіти на місці.

– Не розумію, що викликало ваше занепокоєння, – відповідав на це пан Сога. – Можна подумати, що ви втратили б мою дружбу.

– Не скажи, не скажи. Чернецьке вбрання змінює людину, наче вона переступає невидиму межу, що розділяє матеріальний світ і світ духовний. До того ж, ось так взяти і відмовитися від багатьох принад життя – зовсім на тебе не схоже.

Далі вони згадували епізоди минулого, для Намі малозрозумілі та малоцікаві, і обговорювали їх, вдаючись до ностальгічного смутку. Тому дуже скоро вона вирішила повернутися до власних роздумів. Проте раз у раз до її слуху долинали уривки розмов:

– Досягти просвітління, живучи у столиці, неможливо. Там надто гамірно.

– Ваша Величність відомий поборник старих традицій та вірувань предків. До того ж ви з народження оповиті ореолом святості. Моє ж віровчення залишає мені багато простору для самовдосконалення та очищення.

Государ тихо сміявся і відповідав:

– Ти правий. Мої релігійні переконання за півтора століття пустили глибоке коріння. Усякий теогенезис залишається від них осторонь. Але при всьому тому я не відкидаю нових віровчень і не переслідую їхніх прихильників. Більше того, ставлю їх на високі державні пости, виходячи виключно із заслуг і хисту.

Попереду широка дорога роздвоїлася. Основне її русло, яким слідував озброєний загін, повернуло вбік, огинаючи густий чорний ліс. Тільки заросла, давно нехожена широка стежка пірнала в саму гущу, ховаючись за хитросплетінням гладеньких стовбурів і гілок.