Глава 3

Зозуля збудила Намі серед ночі. Спочатку голос її був тихий і невпевнений, але згодом птах збадьорився і почав кувати щосили, щоб ніхто не прогаяв свого щастя. Намі знизала плечима, їжачись під тонким покривалом нічної вогкості. Весна наступала стрімко, квапливо посилаючи вперед голосистих вісників. З усіх щасливих прикмет – почути голос першої зозулі – найвірніша. Бувало, помітивши її в лісі, домочадці не лягали спати доти, поки не почують нічного кування, яке віщувало сім’ї удачу та процвітання на весь рік.

Намі жадібно вслухалася в голос, що лунав з непроглядної темряви, ніби він ось-ось мав переломити її невезіння навпіл. Це знак. Знак, посланий з Рівнини Високого Неба, де пані Акемі мала так багато знайомців, і де Намі не знала нікого, до кого можна звернутися по допомогу. У будь-якому разі ніхто при здоровому глузді не став би нехтувати такою можливістю.

Ще надвечір їй принесли трохи в’яленої риби, кислого рису та води. Відчуваючи важкість у повному шлунку, яка нечасто навідувала її, залишок дня і ніч дівчинка насолоджувалася ситістю. За таких обставин про втечу годі й думати. Час від часу опівнічні крики, що чулися з лісу, нагадували про небезпеку, яка причаїлася неподалік, і вже тоді інший страх затьмарював усе пережите досі.

Вовків Намі боялася, хоча раніше вони їй не траплялися. Та  недарма всередині кожної людини – дорослої чи дитини – сидить тверде переконання в тому, що зустрічі з ними краще уникати. Якби вони не були такими кровожерливими, про них навряд чи понавигадували стільки історій, від яких холоне кров.

До страшних оповідок Намі ставилася з усією серйозністю. Однак страх, який вона вважала найпершим з незримих ворогів людини, нарешті стався у пригоді: він не давав заснути,  не дозволяючи весняному птаху дерти горло намарно.

Але, як не надривався нічний верлань, на світанку все почалося спочатку. Візок неохоче рушив з місця і покотився підсохлою за ніч дорогою. Гори, які нависали з обох боків, розступилися і явили попереду світ, порослий негустим лісом.

Забравшись із ногами на вузьку лавку, Намі крадькома спостерігала за государем, що їхав неподалік. Нічний відпочинок не пішов йому на користь – обличчя змарніло, очі почервоніли, а над верхньою губою блищали великі краплі поту. Імператор хитався, ледве утримуючи ноги у стременах. Поряд із ним, не відстаючи і не випереджаючи свого господаря ні на крок, погойдувався в сідлі «злий чоловік» пан Сога.

– Він погано виглядає, Тьо. От-от помре, – прошепотіла Намі собі за спину. – Йому та стріла, що мені – скіпка. Думаю, він має іншу рану і ховає її під одягом.

Відвернулась і прикрила вікно фіранкою.

– Навіть не вмовляй, дерев’яна ти голово! Він убив старшу сестрицю і не заслуговує на жалість. Краще дивитимусь, як він мучиться. А коли гигне, плюну на нього ще раз.

Напустивши на себе незворушний вигляд, дівчинка відкинулася на тверду спинку. Вкотре обстеживши низьку стелю та близько розставлені стіни, понишпорила неприкаяним поглядом по підлозі і натрапила на складений похідний плащ.

– Так і лізе у вічі! – роздратовано вигукнула вона і пхнула його ногою. – Буду дивитись!

В гніві відсмикнувши цупку завісу, вона пошукала в натовпі кінних людину у

позолочених обладунках і вп’ялася в неї поглядом.

– Хочу бачити, як він…

Государ сильно похитнувся у сідлі, скособочився і сперся на негайно підставлене паном Сога плече. Рот Намі відкрився, до горла підступив клубок і вирвався назовні нерозбірливим вигуком. Вчепившись пальцями у комір конопляної сорочки, вона зім’яла його в кулаку. Не витримавши натягу, стара матерія затріщала. Будь то не латана тканка, а її власне великодушне серце, дівчинка вирвала б його з грудей з не меншою люттю і жбурнула під скрипучі колеса. Нехай лусне під їхньою вагою, да так дзвінко, щоб луна прокотилася гаєм! І нащо йому раз у раз випробовувати її, викликаючи співчуття?! Шкода, що в найближчому оточенні знаходяться лише ті, хто його не заслуговує…

Намі гучно забарабанила кулаками в стінку.

– Зупиніться! Чуєте?

Кри-крі, крі-крі – поскрипували колеса. Візок котився далі і не думав зупинятися.

Прислухаючись до набридливого рипіння, Намі завмерла.

– Вони не чують мене, Тьо. А треба, щоби почули! – закусивши губу і оцінивши власне жалюгідне становище, вона раптом голосно крикнула в маленьке віконце: – Змія! Тут змія!

Колеса припинили скиглити, і візок зупинився. Двері відчинилися на всю широчінь і всередину просунулася велика голова.

– Де змія?

Щосили Намі поцілила у надітий на неї залізний ковпак і, відштовхнувши допитливого велетня вбік, вискочила геть. Пригнувшись, вона прудко прошмигнула між широко  розставлених кінських ніг.

Пан Сога різко розвернув коня.

– Повертайся у візок, – наказав він.

– Повернуся разом із ним, – Намі вперто тицнула в повелителя Ямато пальцем. – Йому потрібна допомога. Ми могли б зупинитися, і…

Чоловіки перезирнулись.

– Від неї більше клопоту, ніж від північних варварів, – невдоволено зауважив «злий

чоловік».

– Можливо… Але подивись, скільки мужності у цій довгоносій блосі, – добродушно посміхнувся йому у відповідь Його Величність. – Якби кожному з твоїх солдатів були притаманні ті самі якості, кордони Ямато простяглися б набагато далі на південь і на північ. – Спершись на край сідла він насилу стягнув з коня ослабле тіло.

Пан Сога сердито насупився, проводжаючи свого господаря поглядом, але той уже довірливо поклав Намі на плече широку долоню – ту саму, в якій стискав невидимі нитки, котрі обплели благословенні острови міцним павутинням.

– Зробимо так, як вона хоче, – стомлено промовив государ. – Якщо гордість вступає у протиборство з розумом, вона перетворюється на звичайну дурість. Неприпустимо довіряти такому сумнівному союзнику своє життя. Як давно я не відчував утоми, а, пане Сога? – повернувшись до дівчинки, він м’яко підштовхнув її. – Відсьогодні я зобов’язую тебе дбати про мене так, як ти дбала б про рідного батька.