Глава 2

Візок, запряжений однією конякою, погойдувався з боку в бік, заколисуючи і навіюючи дрімоту. Рясний дощ вистукував по даху. Він то починався, то переставав, наче носив воду відрами.

Діставши з-за пояса ляльку, Намі уважно її оглянула. На дерев'яному личку Тьо засохла кров, а від щоки відкололася велика тріска.

– Ну й дісталося тобі! – послинивши край брудної сорочки, полонянка стала старанно відтирати буру пляму. Покінчивши з роботою, дівчинка посадила Тьо поруч. – Це дощ, – пояснила вона шум за вікном. – Я   помила б тебе, але краще не витикатись. – Провівши великим пальцем по горлу, Намі закотила очі і вивалила язик набік, демонструючи, яке лихо, ймовірно, спіткає її за необачність. – Зате можна стукати разом – вийде пісенька.

Дощ забарабанив сильніше, і вона постукала йому у відповідь крихітним кулачком.

– Звичайний дощ, – дівчинка задумливо притихла, розмірковуючи над тим, чи варто довіряти Тьо свою головну таємницю, але слова так і просилися назовні. – Послухай, я покажу тобі одну штуку.

Вставши перед лялькою на коліна, Намі задерла конопляну сорочку і оголила живіт.

– Що скажеш? – з гордістю випалила вона. – Залишилася тільки подряпина. Як думаєш, вона зникне до того часу, як я виходитиму заміж? – і, не дочекавшись відповіді, помахала рукою перед круглими очима ляльки: – І тут все загоїлося. – Надувши ображено губки, Намі хвацько клацнула пальцями перед гострозаточеним носом. – Брешу, кажеш? Та провалитися мені до самої Йомі-но Куні, якщо брешу!

Присівши поряд з мовчазною співрозмовницею, дівчинка печально поглянула на мокру фіранку, яка голосно ляскала об дерев'яний навіс.

– Старша сестриця веліла не плакати, якщо з нею щось трапиться. Я попросила дощ плакати за мене. Думаєш, я схитрувала?

Лялька мовчала.

Розчаровано зітхнувши, Намі заштовхала неговірку іграшку  за пояс. Відсунувшись подалі від натеклої всередину укриття дощової калюжі, вона притулилася до незручної твердої стіни. Крі-крі, крі-крі, – скаржилися старі осі, насилу провертаючи колеса на розмитій дорозі. Крі-крі, крі-крі, крі-крі...

… Рожева квітка персика, зірвана з гілки жартівливим весняним вітерцем, здіймалася вгору над повноводними річками та білосніжними гірськими вершинами. Вона піднімалася все вище і вище, поки строкатий світ не стискався під нею до розміру зеленого листка латаття, що гойдався на озерній гладині, і знову спускалася вниз, покірна холодним повітряним течіям.

Її пелюстки тремтіли від легких дотиків квітучих саккур, коли вона пролітала над ними надто низько. Але вишні залишалися байдужими до її пестощів. Вони стояли, глибоко занурені в себе, змушені безпорадно споглядати, як їхня чиста і горда краса тане з кожним днем, відкриваючи сніговий полог над сірою, напоєною водою землею і являючи світові щось дивовижне – яскраво-червоні дахи імператорського палацу.

Мовчазне товариство вишень здалося квітці персика надто скромним. Її тонкі пелюстки, прагнучи тепла, потяглися до вогненої плями, і вона полинула над прикрашеними різнокольоровими ліхтарями галереями і довгими сходами. Линула доти, поки не досягла захованого за високим муром саду. Гарний настрій ніс її, як на крилах, і вона приготувалася сповістити про нього будь-кому, хто першим зустрінеться на її шляху.

Погладжуючи на ходу набряклі тугі бруньки дерев, рожева квітка промайнула між їх гілками і опустилася на плече молодому чоловікові, але той не звернув на гостю жодної уваги . Розчарована його байдужістю,  мандрівниця навіть вирішила, що варто було б пролетіти трохи далі і проплисти невагомою рожевою хмаркою перед самим носом  чоловіка з волоссям, забраним у золоту кадзуру. Але передумала. Погляд юнака був прикутий до берега маленького ставка, де в тіні розлогого дерева, розклавши складки одягу і опустивши маленькі ніжки у по-весняному холодну воду, на сплетеній з пофарбованої соломи подушечці сиділа дівчина.

Її густо набілене обличчя нагадувало повний місяць. Пухкі губи  окреслював червоний жир, а у волоссі виблискував прикрашений великою рожевою перлиною гребінь. Квітка персика відразу відчула якусь далеку спорідненість з чарівницею. Їй захотілося підлетіти до неї ближче і привітати як родичку, але високі стіни, що оперізували сад, не пропускали жодного подиху  свіжого вітру, який  допоміг би їм зблизитися.

На щастя, удача і тут не полишила небесну мандрівницю – власниця гребеня, схожа на морську богиню Бентен[1], грайливо усміхнулася і жестом поманила до себе закоханого юнака. Здивований її несподіваною прихильністю, він несміливо наблизився до неї.

Підпустивши його якомога ближче, дівчина з усієї сили вдарила ніжкою по водному дзеркалу, піднявши стовп бризок і обливши нещасного з ніг до голови. Красуня весело сміялася, продовжуючи хлюпатися у прозорій воді і більше не виявляючи залицяльнику жодних знаків уваги. Мокрий і присоромлений, із щемким серцем, він так і стояв на березі ставка, милуючись місяцеликою насмішницею.

Рожева перлина сліпуче сяяла у волоссі своєї пані, залишаючись зовсім недосяжною.

Широкою долонею чоловік струсив воду зі свого одягу і, нарешті, помітив мокру квітку. Він поклав її на долоню і почав ніжно погладжувати пальцями. Солодка, тепла млість розлилася по шовкових пелюстках від його грубих дотиків.

… Дощ перестав. Намі сиділа на затерплих колінах, привалившись до стіни плечем. Сонне видіння розтануло без сліду, але тепло, яке вона відчувала уві сні, не було оманою – довгий плащ, підбитий хутром, вкривав її, не даючи змерзнути.

– Прокинулася, тенгу?

Намі здригнулася. Мокра завіса, що щільно закривала вікно, зморщилася і з'їхала убік. Метнувши через вузький отвір гострий погляд, дівчинка зніяковіло опустила очі. Государ їхав верхи поруч із візком так близько, що до нього за бажання можна було дотягнутися рукою. Прозорі дощові краплинки звисали з тонких, перев'язаних червоними шкіряними шнурками позолочених пластин, що закривали його плечі, груди та спину. Важкий шолом, як і раніше, прикривав голову, але страшної маски не було. Його Величність більше не був злим, навпаки, виглядав благодушним і спокійним.