Глава 1

Японський архіпелаг. 7 століття.

Острів Едзо (Хоккайдо).

– Вставай! Негайно прокидайся! – оббігши навколо сплячої дівчинки, лісова пані тицьнулася в неї носом.

– Залиш мене, старша сестрице! До світанку, напевно, ще далеко, – сонно пробурмотіла Намі, навіть не намагаючись розліпити очі.

Але кіцуне[1]   і з місця не зрушила. Вона нетерпляче переступала з однієї лапи на іншу. Шерсть на її спині стала дибки, а шість рудих хвостів пишно розпушилися.

Втративши залишки терпіння, пані лисиця легенько притиснула  зубами  п'ятку дівчинки. Намі зойкнула і підібгала під себе ногу. Крехтячи, неохоче відірвала затерпле вухо від дірявої солом'яної підстилки і почала розтирати його маленьким кулачком.

– У! Ти вкусила мене! – солома, що пристала до заспаного личика, легко відліпилася від припухлої щоки, відкриваючи мереживний малюнок. – Більше ніколи так не роби!

– В осінніх мухах більше спритності…, – дорікнула лисиця.

– В таку холоднечу мухи сплять, – уперто заперечила Намі і втупилася в звіра так, ніби щойно його побачила. А й справді! Пані лисиця не була схожа сама на себе: волога шерсть скуйовджена, вуха щільно притиснуті до потилиці. – Та що з тобою, пані Акемі?

– Нині «разюче сонце» встало на півдні. Я сама бачила, як ранкова вологість намагається злизати його зображення з прапорів чужинців.

Зіниці Намі розширилися – сон втратив над нею владу.

– Це яматосці[2]! Вони довго погрожували нам, а тепер прийшли на Едзо! З ким вони хочуть воювати? – Худко натягнувши одну сандалію і намагаючись впоратися з другою, дівчинка кумедно застрибала на одній нозі. – Село належить пану Каванаку. Ми йому віддаємо все, що вирощуємо! Чому він не хоче захищати своє добро? У нього є зброя… і коні теж – я сама бачила, як їх випасали на тутешніх луках.

– Добрий князь Каванака! – передражнила її лисиця. – З того часу, як цей клаптик землі належав йому, пройшов цілий день! Можеш вірити моєму слову, це не так уже й мало. – Вії Намі здивовано затріпотіли. – Ох, ворушись! Чи ти хочеш, щоб я тут зістарілася?!

Оглушливий дзвін сколихнув нічну тишу – великий круглий гонг хитнувся і дрібно затрясся, піднімаючи тривогу. Неприємний брязкіт прокотився гнучким хребтом звіра, стік у тендітні стопи і ввібрався у вологу землю. Звично стряхнувши з подушечок пальців налиплу вогкість, пані лисиця затрусила до дверей старенької халупи і штовхнула її носом. Просунувши кашлату голову в щілину, вона пильно вдивилася в далечінь – над незайманими весняними полями пролягла тонка смуга світла.

– Вітер у поміч, – усміхнулася вона. – Підемо в ліс. Сховаю тебе там, доки все не заспокоїться.

– Якщо я помру з голоду, може, моєму духу і вдасться пролізти в лисячу нору. Ти риєш надто вузькі ходи, – поскаржилася Намі. Схопивши дерев'яну ляльку, що досі лежала на підлозі, дівчинка похапцем запхала її за пояс, який підперізував несвіжу конопляну сорочку. – Тьо мені потрібна! – вперлася вона.

Хмикнувши, пані Акемі сторожко повела вухами, лобом  підштовхнула Намі  під коліна й грубо виставила  її за двері.

Паніка поволі вповзала в пробуджене звуками гонгу село, невблаганно наступаючи на сонну неповороткість. Вітер завзято шматував її на клаптя і запихував  у щілини убогих жител. Там вона набувала дивовижної плавкості, заповнюючи весь метушливий простір людських життів. Заражені гіршою із хвороб – раптовим, квапливо наростаючим страхом перед неминучим злом і супутніми  йому стражданнями, люди схоплювалися з лежанок,  хапали перше, що траплялося під руку, і ховали в дорожні мішки. Безвість, така болюча і розтягнута у часі, накривала їх мокрим рядном і огортала сліпим, невтамовним відчаєм. 

Старі, що вийшли на вулицю, молилися, звертаючись то до одного духа-захисника, то до іншого, відчуваючи легкий смуток від того, що їх і так нелегке, повне негараздів життя скінчиться в метушні і поспіху. Поважно переступити поріг життя не вдасться. Що вже й казати про те, що під тутешню гору їм доведеться спускатися подібно до переляканих щурів замість того, щоб гордо зійти на неї і зустріти смерть як належить – гідно. О, навіть для найжалюгідніших із людей,  якими багато хто вважав  себе, гідність залишалася головною цінністю в житті. Її втрата, й справді,  завдала б душі непоправного збитку.

– Йди за мною! – наказала пані лисиця.

Але Намі  заклякла біля виходу.

– А як же тітонька Йо? – дівчинка безсоромно тицнула у людський вир пальцем. – Вона надто стара, її ніхто не візьме. Прошу, старша сестрице! Візьмемо Йо з собою! До лісу рукою дістати можна.

Простеживши  поглядом за незграбним жестом, лисиця насупилась.

– Ще чого вигадала! У неї в роті, певно, не залишилося зубів! Не знайди ця поважна пані смерть сьогодні, вже завтра потягнеться за нею у гори, щоб померти від голоду та спраги.

– Загинути ось так, без причини? Коли смерті можна уникнути? – здивувалася дівчинка.

– Та ти сліпа, якщо не бачиш, як сяє радістю її  лице у передчутті смерті – немов сама Аматерасу[3]   тримає його у своїх долонях! – гнівно прошипіла старша сестриця. – Хіба стара ховається? Ні! Вона сподівається померти. Май повагу! – розсержена явною зневагою до чужої волі, пані Акемі струснула рудою гривою.

Але ж, всемогутні боги! Якою зворушливою чарівністю наділяє сором юних дівчат! У ясній, золотисто-крапельній райдужці очей Намі плескалася впевненість, яку роз'їдали незаперечні доводи, від чого  куточки губ нервово посмикувалися, видаючи збентеження.

Подумати тільки! Загинути без причини! Немов таке буває!

– Біжи за мною і не смій зупинятися, –  пані лисиця завдала останнього удару по хиткій рішучості дівчинки. – Відстанеш, і я сама перегризу тобі горло. Краще вже померти, ніж у такому ніжному віці опинитися в неналежному товаристві.

«Яке неправдоподібне обґрунтування!» – подумалося пані лисиці, але цього разу Намі виявила слухняність.