Розділ 18

Попрощавшись із мамою, ми розійшлися по своїх кімнатах.                        

Часу було мало, тому я одразу почала збирати речі. Все найнеобхідніше на два місяці.

Вийшло дві сумки, які були забиті найзручнішим, повсякденним одягом, спідньою білизною, взуттям, улюбленими книгами та кількома комплектами прикраси. Їх я брала на випадок, коли потрібні будуть гроші.

Завжди потрібний запасний варіант... Адже є ризик, що все піде не за планом.

Після того, як все було приготовлено, я переодягнулась у чорний спортивний костюм і вирішила написати прощальний лист Езрі.                                  

«Здрастуй, Езро!                                    

Вибач мені за все… За те, що так вчинила з тобою, відродила надію та кинула, але все справді дуже складно.

Коли я повернуся, я все тобі поясню, і, можливо, ти мене зрозумієш і пробачиш. А поки що, прошу… Не шукай мене, не шукай зв'язку зі мною, просто відпусти і чекай… це важливо. Це питання мого життя. Так треба…                          

Але перш ніж я скажу тобі прощальні слова, хочу подякувати тобі за незабутні моменти в моєму житті. За щасливий день народження на схилі гори, серед вогників нічного міста та мільярдів яскравих зірок. За те, що ти дав відчути мені смак свободи та веселощів… За божевільні танці у клубі… За нашу ніч і віру в мене. За дорогоцінний подарунок – рибки, яку я ніколи не зніматиму… За квіти… За перший поцілунок… За перше побачення…                              

Я  пам'ятаю все і ніколи не забуду, але зараз нам потрібно розлучитися і побути порізно один від одного.

Прошу, не шукай мене, не ходи до батька і нічого не питай у Уго… Вони нічого не знають і не до чого. Своїм інтересом, пошуками та розпитуваннями, ти тільки завдаси мені шкоди і підставиш під удар себе.

Просто дай час.                            

Коли я повернусь, я все тобі розповім і поясню.                         

Прощай, Езро Орсо!                     

Я Т. Л.»                  

Коли я дописала останній рядок, мої щоки були повністю мокрі від сльоз. 

Як було боляче його відпускати, не маючи можливості все правильно пояснити…                              

Мою душу рвало на частини, від болю стискалося серце.                                  

Як це все пережити? Як пережити наше розставання?

Я так його люблю… Я так сильно його люблю, що без  нього, мені важко дихати. Він був для мене немов повітря… І зараз, особисто своїми руками, я перекривала собі дихання…

Якийсь час у мене пішло на сльози та смуток, а потім мені на мобільний телефон, надійшло повідомлення «Пора».

Вийшовши на балкон, я побачила внизу чоловіка у чорному одязі, він махнув мені рукою і ледве чутно сказав мені кидати йому сумки та спускатися.

Все відбувалося наче в якомусь маренні... Я кидала йому сумки на автопілоті. Потім спустилася сама. Ми перелізли через огорожу, пройшли кілька метрів дорогою і сіли в припарковану на узбіччі машину.

- Моє ім'я – Віко. Я - друг твоєї мами, - повідомив чоловік, простягаючи мені руку для потиску. - Велія пояснила мені, що від мене вимагається. Я подбаю про тебе до ранку, потім відвезу на набережну та вокзал. Можеш повністю довіряти мені та не боятися, - запевнив.

Я невпевнено кивнула.

Зараз я була схожа на полохливого звірка, якого весь час тримали під замком в акваріумі, годували з руки та забезпечували всім необхідним, і зараз просто випустили в дику природу. В ліс. У пустелю…

Єдине що в мене було, це допомога та підтримка мами і тепер я маю сподіватися тільки на неї.

Віко відвіз мене до готелю, який знаходився недалеко від того місця, де я мушу востаннє перед від'їздом зустрітися з мамою.

До ранку я все одно не спала, бо хвилювалася і не могла заснути.

Ми приїхали на набережну рівно о восьмій. Мама вже чекала на нас там.

Вона віддала мені нові документи, гроші і сказала:

– Орсо вже затримали. Він пробуде за ґратами кілька днів. Більше вони не зможуть його тримати.

Я розплакалася. Мені було шкода його… Шкода нас і наше кохання…

Мама обійняла мене, пожаліла, заспокоїла, а потім я віддала їй листа.

– Будь ласка, передай це йому, – попросила. – Мені буде так легше… У ньому немає нічого поганого, просто прощальні слова…

Мама подивилася на листа й довго мовчала. Потім усміхнулася мені й кивнула.

– Я все зроблю, – пообіцяла.

Ми обнялися, попрощалися, і я знову сіла до машини Віко.

Моє пекло почалося з цього моменту…