11

Миттю покинувши кафе попрямували до дому Донміна точніше по його машину, йти пішки до їх таємного місця насправді довго, а вони вже не діти тому кожна хвилина дорогоцінна.

За 5 хвилин вони вже були на місці.

-Це насправді так близько до дому моїх батьків.Знаєш коли ти поїхав я ходила повз ці будинки та думала який з них твій.

-Знадобилось цілих 10 років, щоб ти це дізналась.

Сміх з ноткою іронії вирвався з вуст хлопця, на що дівчина тільки усміхнулась.

-Зачекаєш мене тут? Я збігаю по ключі від машини. Хотів би тебе запросити та в домі не найкращий порядок.

Він знову тре потилицю від ніяковості, це дуже мило, не збираючись його ще більше бентежити вона погоджується почекати на вулиці. Не встиг він скритись за дверима будинку як тут дівчина почула писклявий голос поруч.

- Велика Софі! Привіт!

Дівчина дивується раптовій появі маленької знайомої та після чого одразу вітає її щирою посмішкою

- Привіт, маленька Софі.

- А що ви тут робите? Ви знаєте мого нового сусіда?

- Твого нового сусіда? Ти про того хлопця?

- Так саме той дядечко, що щойно увійшов в дім, він сказав що колись давно жив тут.

- Якщо ти кажеш що він твій новий сусід, то він говорив про те що знову тут житиме?

- Ні, цього він не казав, але мені так здалось, то ви знаєте його?

- В школі ми були близькими друзями, тому знаю його з моменту коли він ще жив тут.

- Ого то ви справді велика Софі.

Раптово до дівчат без запрошення приєднується третя особа. Він досить тихо підходить до них та обіймає свою Софі за талію від чого та легко здригнулась від несподіванки, але побачивши що це він одразу привітала його посмішкою, хоча ця раптова близькість заставляла ніяковіти.

-Привіт дядечку сусід.

-Привіт сусідко Софі, я тут ненароком підслухав вашу розмову і дещо мене обурило, чому якщо я жив тут 10 років тому, то я старий, а якщо вона знала мне 10 років тому, то вона велика? Де ж справедливість?

- Гаразд дядечку сусід ви теж великий, а не старий. Ви набагато вищий за велику Софі тому мені здавалось що ви старші.

А й справді, в школі наша різниця в зрості не була значною, а зараз він вище десь на  15 сантиметрів. Ми розійшлись ще дітьми, ми справді змінились, як зовнішньо, так і внутрішньо…

-Дякую, але можеш мене кликати просто Донмін, вибач що досі не сказав своє ім’я. Та ще мені цікаво звідки ви знаєте одна одну?

- Якось в супермаркеті вона почала бігти від мами і врізалась в мене, коли її мама крикнула «Софі» за звичкою я сказала «прошу?» вона повторила те саме так ми й дізнались що нас однаково звати, але щоб більше не плутати вона запропонувала називати мене «велика Софі», а її «маленька Софі», якось так, на жаль після цього ми тільки сьогодні знову побачились.

-Цікаво, насправді я теж здивувався коли дізнався як її звати. Маленька Софі ти любиш печиво?

-Звісно люблю.

-Зачекай хвильку.

Донмін м’яко дивиться в очі своєї Софі і забравши руку з її талії підійшов до машини. Відкрив багажник та дістав з однієї з сумок пачку печива, після чого одразу повернувся до дівчат.

-Тримай, твоя мама не буде сваритись що ти з нами розмовляєш?

Дівчинка з посмішкою прийняла частування.

-Дякую,  ні оскільки ви мій сусід а велику Софі вона вже знає то сваритись не буде, напевно… Правда я знову не попередила що йду так як побачила велику Софі і боялась що не встигну наздогнати.

Не встигла дівчинка договорити як одразу почувся збентежений крик жінки по сусідству.

-Софі!? Де ти знову ділась!?

-Ой, халепа мені…

Говорить мала тихо заставляючи Софі з Донміном одразу засміятись. Мати дівчинки виходить на дорогу та одразу помічає доньку.

-Мамо я тут.

-Чому ти знову пішла без дозволу?

Донмін знову стає поруч зі своєю Софі і як раніше обіймає її, жінка підходить до них ближче та кивнула головою в знак вітання.

-Софі які оправдання в тебе цього разу?

-Мамо чому ти не привіталась з дядечком Донміном нашим сусідом та великою Софі? -Дівчинка нахиляється ближче до мами і гучним шепотом продовжує те що мав ніхто не почути. -Мені здається вона його дівчина.

Донмін почувши слова дівчинки знову засміявся, Софі зашарілась та ледь посміхнулась невже навіть для дитини їх почуття настільки очевидні? Мама малої ж справді залилась фарбою від сорому за слова балакучої доньки. Але перевівши погляд з неї на пару що стояла поруч тільки тепер впізнала Софі з якою недавно вони зіткнулись в магазині і хлопця який скоріш за все був сином жінки яку вона знала як власницю цього дому. І вона сама трохи здивувалась бо він ніколи раніше не приїздив, а тут така близькість з тутешньою дівчиною.

-Вибачте за її слова та те що вона докучала вам.

-Не хвилюйтесь, нам було цікаво з нею поговорити.

Донмін дарує жінці усмішку, щоб та не хвилювалась що дочка могла докучати їм.

-Вибачте, але я живу тут вже сім років, а вперше бачу вас, ви син пані Лі?

- Так, я не приїздив в дім матері десять років не дивно що ви не знаєте мене.

-Ось як, тоді ми більше не будемо заважати. До побачення.

-До побачення сусіде Донмін та велика Софі.

-Папа.

Говорять вони в один голос махаючи дівчинці рукою.

-Вона така мила.

-Дуже, напевно всі хто має таке ім’я наймиліші люди в світі.

-Ти так не схожий на себе в шкільні роки. Раніше ти б ні за що мені прямо в очі не сказав таких слів.

-То це на краще чи ні?

Він здіймає одну брову пильно дивлячись в дівочі очі. Вона ледь посміхається.

- То ми їдемо?

Швидко переводить тему та звільняється з його полону підходячи до машини.

-В шкільні роки ти теж не була такою хитрою.

Він сміється, вона йому у відповідь. Минуло тільки декілька годин з їх зустрічі а вони вже настільки комфортно почуваються поруч, хіба це не диво?