10

За декілька годин самопочуття покращується та навіть з'явився апетит, приготувавши перекус одразу як голодний вовчисько накинувся на їжу. Ситно поївши пішов збиратись на другий тур запою. Він взяв відпуск за свої кошти на тиждень з думкою привести будинок до ладу, але стільки років чекав хіба не почекає ще один день? Як-не-як, але веселитись з друзями виходить не так вже й часто, а це значно приємніше за роботу по дому.

Одягнувшись в чистий одяг одразу попрямував на вулицю. Перевірив котра зараз година і рушив пішки на майбутнє місце зустрічі, сьогодні знову планує пити тому брати машину не можливо. Хоча, мабуть це й на краще оскільки останні роки він майже не ходить пішки використовуючи тільки авто, що трохи дається в знаки і здоров'я не настільки міцне як колись. Тим паче що тіло все ще кволе і його трохи нудить після вчорашнього вечора тому прямо зараз йти пішки здається неабияк важко.

По дорозі він зайшов в магазин та купив мінералки з надією що вона теж трохи покращить ситуацію. Й вона справді трохи зняла нудоту роблячи шлях трохи легшим. Телефонний рингтон заставляє відволіктись та зупинитись на секунду, побачивши на екрані ім’я друга одразу відповідає.

- Слухаю.

- Ти вже йдеш?

- Так, скоро буду в центрі.

- О, супер, зустрінемось біля світлофора, я теж вже скоро буду.

- Гаразд, домовились.

Перевірив чи вимкнув розмову після чого повернув телефон назад в кишеню. Зробивши останні ковтки води він викидає пляшку в перший же смітник, щоб нічого не заважало. Робить поворот на центральну вулицю та вже видивляється світлофор, друга ще не видно тому він не поспішає. На секунду його погляд зупинився на якійсь дівчині, проте не встиг він розглянути її обличчя як вона розчинилась в натовпі наче її зовсім і не було. Вдаючи що нічого не сталось він був вже майже біля світлофора та пішохідного переходу. Як з однієї, так і з іншої сторони було достатньо людей які чекали поки загориться зелене світло. Донмін знову чує дзвінок свого телефону і навіть не дивлячись хто це підіймає слухавку приклавши телефон до вуха.

- Ти де?

Говорить Донмін перший не чекаючи поки заговорить друг.

- Я вже біля світлофора, а ти де? О, я бачу тебе, ти з іншої сторони, зараз як буде зелене переходить на мою сторону.

- Ок.

Поки він ховав телефон в кишеню світлофор вже змінив колір і всі рушили на перехід. Вони переходять дорогу, народу багато тому стараються якомога швидше вийти з натовпу.

Вони йдуть на зустріч одне одному, дівчина яку здалеку на секунду помітив Донмін та сам хлопець. Проте вони навіть не здогадуються що зараз настільки близько і проходять повз.

-Кім Софі! Швидше йди!

-Лі Донмін! Я тут!

Двоє дивляться на друзів що кликали їх, хлопець та дівчина що йшли в протилежних напрямках завмерли, тут розуміння почутого приходить несподівано, очі стають в рази більші й забувши про друзів вони роззираються крізь натовп, щоб знайти одне одного.

-Ти чого зупинилась? Світлофор зараз перемикнеться!

-Гей ти чого застиг, бігом сюди!

Отямившись згадують про друзів та те що вони посеред дороги прямо зараз і довго стояти не можна. Вони переходять дорогу знову стоячи по різних боках продовжують розглядати натовп. Коли всі люди розійшлись вони подивились прямо зустрічаюсь поглядами.

-Не може бути…

Говорять двоє водночас забувши про все на світі. Вони не чули ні шуму машин, ні голосів друзів поруч, вони бачили тільки одне одного, а в голові була пустота. Вони стоять не рухаючись поки світлофор знову не дає зелене світло для пішоходів і одразу зі всіх ніг біжать на зустріч одне одному.

Зупиняються на середині дороги на пішохідному острівцю, досі не вірячи своїм очам і в не в спромозі впорядкувати думки та підібрати слова.

-Софі? Кім Софі? Ти.. ти справді Софі?

-Донмін? Я ж не сплю? Як…

Емоції переповняли через край, очі двох були на мокрому місці, не вагаючись й секунди, наскільки вистає сили міцно обіймаються, так наче хтось зараз повинен їх розірвати.

- Я скучала…

-Я теж…

Дівчина вже схлипувала від потоку сліз, а хлопець затуливши очі зі всіх сил старався не плакати, проте крокодилячі сльози так й стікали по його щоках. Зараз не існувало нікого і нічого були тільки вони одні.

-Софі що це в дідька таке!?

-Донмін що ти твориш!?

Вони нарешті розпускають обійми, зі слізьми щастя на очах та посмішками на губах дивляться на друзів.

-Міє, він повернувся!

-Я знайшов її!

Друзі до тепер в ступорі не розуміючи що відбувається. Світлофор в котре дає зелене й Софі з Донміном, а за ними в наздогін друг хлопця йдуть до подруги Софі.

-Хтось пояснить що тут відбувається, Донмін ми хіба не збирались піти випити?

Насправді йому зараз було геть не до цього, він взагалі забув що робить тут і для чого прийшов, була тільки вона, тільки вона перед очима, в думках та у свідомості. Він не звертав уваги на двох сторонніх так само як і вона, вони просто дивились одне одному в очі і не могли повірити що це насправді.

- Софі, хто це? Чому ти не попередила що маєш ще когось зустріти окрім мене.

Витерши сльози зі своїх очей Софі глянула на подругу.

- Ти не впізнаєш його? Лі Донмін, той самий Лі Донмін.

- Що!? Бути не може!

Здивування подруги Софі не залишило Донміна без уваги, здавалось вона здивувалась не менше за них двох. Не розумів що тут коїться тільки друг Донміна який кашлем нагадав про свою присутність.

- Вчора увечері ти згадував дівчину з якою я в школі ходив і ти хотів її номер колись.

- Це вона? Справді. Нічого собі, емм радий зустрічі.

Софі ніяково посміхнулась і кивнула в знак взаємності. Слова зараз давались досить важко. Подруга Софі миттєво прийшла до себе особливо коли в повітрі повисла така напружена тиша, потрібно було щось робити.

- Ой Софі, мені тільки що мама дзвонила потрібно терміново до неї не зможу піти з тобою сьогодні. Вам же теж вже час йти правда?