7

- Так, зараз зіграємо "Правда чи дія"! Кожен обирає по черзі, так почнімо з мене далі по колу. Я обираю Правду!
- Ти зараз закохана!?
- Тільки в актора з драми.
- Ах це не рахується, це захоплення, а не кохання.
- Тоді моя відповідь ні.
- Пфф не цікаво, йдемо далі,  Кім Софі, твоя черга! Правда чи дія?
Дівчина трохи розгублена, та взагалі почувалась як не у своїй тарілці тихо відповідає:
- Правда...
- Щоб її спитати, є в когось варіанти?
- Ти вже цілувалась?
- Що? - Говорить Софі ще більше розгублено, згадуючи день їхнього прощання та їх секундний поцілунок.
- Та що ти таке спитала, хіба ж ти не знаєш нашу Софі? Звісно вона не цілувалась.
- Так. - Тепер же говорить голосно та впевнено, слова однокласників зачепили її.

- Що?
- Моя відповідь на ваше питання: так.
- Серйозно!? І хто це був!?
- Це вже інше питання,  продовжуємо гру.
Говорить подруга Софі, щоб інші не чіпались до неї, Софі знову сумнішає згадуючи його. Дихати стає важко, ніс свербить, а емоції так і хочуть вирватись на волю. Вона закриває рота, щоб не видати себе та підіймається з місця нічого не кажучи вибігає з класу.
- Що це з нею?
- Пішла та навіть нічого не сказала.
- Може їй погано?
- Я піду гляну як вона, ви продовжуйте грати.
Мія підіймається та йде шукати подругу. Вийшовши в коридор її не було поряд. Дівчина пішла до туалету, сподіваючись знайти там Софі.
Ще в десяти метрах від туалету почула сильний плач, точніше голосні схлипування та час від часу крик. Раптово стає моторошно, вона повільно відкриває двері до туалету і бачить ту що шукала.
Софі сиділа на холодній кахельній підлозі поруч кабінок, лице закрила руками та головою вперлась в зігнуті коліна.
Ноги однокласниці почали тремтіти, вона не знала що робити та як діяти прямо зараз, це виглядало страшно, тому що в дівчини була справжня істерика.
Тремтячими ногами Мія підходить до Софі та сідає навпочіпки поруч, рукою легко дотикається до її плеча.
- Софі... Чому... чому ти плачеш?
Софі підіймає голову дивлячись на дівчину, її очі червоні та повні сліз, все лице також вкрито слізьми, вона перестала схлипувати, проте потік сліз не припинявся.
- Розкажи що сталось, якщо мені можна це знати... Думаю тобі важко тримати все в собі, якщо зараз ти так сильно плачеш. Я вислухаю тебе. Зможеш трохи заспокоїтись? Принести тобі води?
Дівчина махає головою "ні".
- Будь поруч, я зараз заспокоюсь...
- Добре, часу в нас вдосталь тож я почекаю.
Дівчина сідає поруч на підлогу, холодну, доволі брудну, тим паче вони в спідницях, проте їх зараз зовсім це не хвилювало.
Мія дістає з кишені кофти серветки та дає одну Софі.
- Дякую...
Вона говорить дуже тихо, голос трохи тремтів та був хриплим, вона справді сильно плакала.
Вони сидять мовчки близько п'яти хвилин, поки Софі збирається з думками та приходить до себе.
- Ми дружимо давно і я завжди ділилась всім з тобою, напевно це єдине що я приховувала так довго, не тільки ти, я приховувала це від всіх, тримаючи все в собі... - Вона легко посміхається самими губами, посмішка повна болю котра не перший раз з'являється на її обличчі, посмішка що приховує величезну кількість емоцій, і всі ці емоції насправді сумні. - Я закохалась... так раптово та несподівано, коли в нашому класі дівчата говорили про хлопців та симпатію чи стосунки мені завжди було цікаво, як це? Я ніколи не відчувала того про що говорили інші й мені теж хотілось закохатись в когось, я не була впевнена що кохання можна нав'язати собі, я хотіла по справжньому закохатись,  думала що це гарні та щасливі емоції, проте не знала що в кінці стане настільки боляче...
- Я знаю його?
- Знаєш. Вперше, я побачила його на початку навчального року, тоді ти зі мною на коридорі говорили про додаткові заняття, коли я сказала що обрала я й побачила його і від тоді він не виходив з моєї голови. Весь час я думала про нього :"Хто він? Скільки йому років? З якого він класу? Чи  зможу я знову побачити його?". Мені самій було дивно чому мене так сильно зацікавив цей хлопець. Коли почались мої додаткові заняття з математики я вдруге його побачила і важко описати словами як сильно я була здивована, тим паче тоді він сів саме біля мене, звісно ціле заняття я не могла думати ні про що інше як про нього. Пройшов тиждень я знову побачила його на заняттях з математики, проте разом ми не сіли і я винна в цьому, тоді я дізналась як його звати та з якого він класу. Лі Донмін, 10-Г.
- Хлопець що ходив з нами на малювання?
- Так це він...після цього я й дізналась що ми разом відвідуємо одні й ті ж заняття. Я чекала додаткових понад усе, мені було байдуже на звичайні уроки я думала тільки про те, щоб знову зустріти його. Потім виявилось що ми живемо на одній вулиці, проте він завжди ходив пішки тому я не помічала його раніше, я загубила свій проїзний тому він оплатив за нас двох, він сказав що мені час виходити також вийшов сам, тоді сказав що він знає де я живу.  Мені здавалось що тільки я думала про нього та весь час помічала, але виявилось що він помічав мене частіше. Я перестала їздити автобусом в дні коли були додаткові тільки щоб йти з ним разом додому, кожного разу я відчувала ці незнані до того емоції та розуміла що схоже закохалась в нього і я вірила що мої почуття односторонні, тому що він завжди був дуже серйозним і здавалось взагалі не відчуває ніяких емоцій, проте якось я залишила маленьке дзеркало на парті сама лягла на пару повернувши голову проти нього, він думав що я дрімала, проте я спостерігала за ним через це дзеркальце, і знаєш що, тоді я вперше побачила його посмішку таку милу...  виявилось, він завжди посміхався дивлячись на мене поки знав що я не бачу цього, він ховав свої емоції поряд зі мною, що я вважала дивним. Так навіть одного разу коли ми йшли разом додому я почала йти підстрибуючи та співаючи, через те що я стрибала він залишився позаду, він не розраховував на те що я раптово повернусь назад та побачу те як він щиро сміється з моїх витівок,  зустрівшись зі мною поглядом він знову став серйозним тоді я й переконалась що не тільки я радію проводячи разом час, просто він чомусь приховував це. Йшов час, ми сильно зблизились, проте не можна було назвати нас друзями, просто знайомими теж, але називати нас закоханими також невірно, ми не знали як описати наші стосунки, але нам подобалось проводити разом час. І ось два тижні тому, в день коли тебе не було в школі, він сам прийшов в наш клас по мене, це було дивно, адже ми ходили разом додому тільки в дні коли були додаткові, а в цей день нічого не було, йшовши він розказав що скоро переїжджає тому ми більше не побачимось, і тоді він розповів що знав мене набагато довше аніж я його, що він спеціально обрав ті ж додаткові, щоб зблизитись зі мною і що я давно подобаюсь йому, після чого я зізналась що він теж подобається мені... і він вперше відкрито посміхнувся мені, потім підійшов поцілував мене й сказав "Прощавай, Кім Софі". Ось і кінець мого кохання яке так і не переросло в стосунки й до останнього залишалось секретом. Я рада що зустріла його та могла відчути, як це любити когось без тями, постійно думати про нього, уявляти наше спільне майбутнє. Це була найщасливіша мить мого життя, але усвідомлюючи що я більше ніколи не побачу його зводить мене з розуму. Я сумую за ним, безмежно.
- Ти коли-небудь чула що перше кохання ніколи не забувається?
- Ні.
- Кажуть, що перше кохання завжди найпрекрасніше та найщиріше, люди вперше відчувають почуття кохання та симпатії тому їм це незнайоме й тому здається таким особливим та неймовірним, через це воно назавжди залишається в пам'яті та серці кожного хто пройшов через нього. Хочу тобі сказати не сумуй, проте розумію що зробити це важче аніж сказати, можливо коли пройде деякий час ти забудеш його, але якщо вірити тому, що я говорила це неможливо, проте це не означає що ти більше нікого не полюбиш, ти можеш зустріти когось кращого чи симпатичнішого та час від часу згадувати того хто навчив тебе любити та познайомив з цими почуттями.
- Дякую, за підтримку. Мені справді стало легше коли я все розповіла.
Софі дарує справжню посмішку, а не натягнуту як раніше і Мія посміхається їй у відповідь.
- Потрібно йти інакше нас зараз шукатимуть.
- Ходімо.