6

-Софі…

-Що?

-Я люблю тебе

Дівчина завмирає, горло стискає спазмом, а язик паралізує не в змозі вимовити й слово. Поки вона намагається усвідомити почуте він підходить ближче, легко та так ніжно торкається пальцями її щоки, чутлива шкіра викликає лоскіт коли він проводить пальцями до підборіддя. Він нахиляється ще ближче, очі рефлективно заплющуються і на губах відчувається гаряче дихання, а одразу за ним чужі м’які губи накривають її. По тілу проходить струм, від самих п’ят і аж до голови. Незнайоме до цього відчуття проходить наскрізь зупиняється в районі живота та тисне з такою силою що здається ще секунда і дівча впаде до долу. Секунда і м’яких та теплих губ більше не відчутно, розум повертається на своє законне місце, живіт попускає дихати стає легше, проте розплющити очі стає нереальною задачею.

-Софі! Софі! Ти чуєш!?

Голос дзвоном проходить крізь вуха дістаючи мозку, це його голос? Ні це не він…

-Софі! Ти бачила котра година? Прокидайся вже!

Це не він, він би не став кричати на неї і його голос точно не схожий на голос її мами. Стоп. Голос мами. Чорт!

Софі підривається з ліжка одразу на рівні ноги, дивиться на маму величезними очима все ще збираючи думки до купи.

-Нарешті встала, йди бігом вмивайся та снідай, інакше запізнишся в школу.

-Гаразд…

Ледь чутно витискає з себе дівчина дивлячись як мама йде геть з кімнати. Вона всією вагою паде назад на ліжко та не кліпаючи дивиться в одну точку.

-Отже, це був просто сон? Просто сон…Це було настільки реально…Дідько! Чому мені це снилось!

Вона хапає подушку та жбурляє її через всю кімнату, обома руками заривається в волосся і зі всіх сил його куйовдить.

-Я закохалась…

Говорить вона пошепки та пальцем підбирає сльозу яка почала стікати по щоці.

*****

- Ще один тиждень і канікули! Ах як же швидко минув цей рік.

- Справді швидко...

- Твої додаткові теж закінчились?

- Угу, минулого тижня.

З закінченням додаткових ми більше не бачились. Невже наші стосунки тримались тільки на додаткових заняттях? Суботами ми теж перестали зустрічатись.

Справді, ми ж навіть не були друзями, за цілий навчальний рік в нас навіть немає телефонних номерів одне одного... хіба ж це не найперше що роблять друзі?

Невже настав кінець нашої історії? Нашої історії яка так і не мала розвитку...

Я так й не зізналась що кохаю його...

Все-таки тепер я знаю як це таємно та невзаємно любити.

Дівчина лягає лицем на парту, закривши очі хотіла заспокоїти думки, але зараз голова була подібна вулику в якому гомонять тисячі бджіл. Навіть розмови однокласниць не допомагали відволіктись.

Тільки почувши своє ім'я вона повертається в реальність.
- Кім Софі тут?
- Так, Софі! Кім Софі! До тебе прийшли!
Всі дівчата одразу перевели погляди на розгублену Софі.
- До мене?
- Красивий, високий хлопець, я не знаю його,  ви зустрічаєтесь!?
- Софі, ти ж казала що ніколи не зустрічалась!
- Невже ти приховувала це!?
- А ми ж всі говорили правду і розказували про наші стосунки.
- Зачекайте, про що ви? Я ні з ким не зустрічаюсь, це помилка.
Дівчина підходить до дверей і бачить перед собою Донміна.
- Чому ти тут?
- Твої уроки закінчились?
- Угу.
- Підемо разом додому?
- Так, почекай я свої речі заберу.
- Почекаю на вулиці.

- Постривай, я швидко.
Дівчина прямо біжить до своєї парти та забирає рюкзак.
- Бувайте дівчата.
Говорить на останок здивованим однокласницям і вибігає з класу.
- В Софі з'явився хлопець?
- Навіщо так сильно демонструвати свої стосунки, вони ж в школі.
- Вона так спеціально щоб позлити нас?

Декілька хвилин йдуть в тиші, було трохи ніяково, вони не бачились тиждень, а тут він з’явився нізвідки та спеціально прийшов в її клас, було дивно. Хлопець наче був серйозним як і завжди та насправді сьогодні щось було не так, щось видавало його хвилювання і те що скоріш за все він збирається з думками. Не в силі терпіти цю ніяковість Софі перша починає розмову.

- Ти вперше прийшов по мене після звичайних уроків. Не знала що ти знаєш де мій клас.

Дівчина ніяково посміхається, показуючи свої ямочки.
- Я хотів розказати дещо. Тому повинен був знайти тебе.

- Що?
Дівчина більше не посміхається уважно дивиться на хлопця чекаючи відповіді. Схоже він вже зібрався і готовий говорити.
- Я скоро поїду.
- Тобто? Куди? Надовго?
- Скоріш за все назавжди.
Радість та щастя що були хвилину раніше моментально зникають, на заміну прийшов шок, сум та навіть страх. Здавалось наче хтось вдарив важким каменем по голові роблячи там пустоту та жахливий біль.
- Чому?
Ледве видавлює вона з себе зі всіх сил стараючись стримати себе.
- Моя мама знайшла роботу в іншому місті тому нам потрібно переїхати, приїжджаючи сюди ми знали що це тільки на деякий час. Проте й так затримались практично на два роки. Якось так.
- Ну тоді удачі в новому місті та новій школі.
Вона тільки тепер набирається сміливості глянути в його очі та вичавити з себе посмішку, хоча очі в цей час були повні суму та болю. В його очах теж були незрозумілі емоції,  йому теж було страшно та сумно, побачивши цю натягнуту посмішку дівчини стало тільки тяжче, вона хотіла показати що рада за нього, проте вони двоє розуміли що не хочуть розставатись.

- Кім Софі.
- Що? Ти назвав мене на ім'я?
Дівчина не встигає відійти від того що він вперше за час їхнього  знайомства покликав її на ім'я як він підходить та міцно обіймає її. Очі стають ще більші й вона просто застигає, боячись поворухнутись. Що це значить?

-Що ти…що ти робиш?..

Говорить вона пошепки, не розуміючи що коїться.

-Давно хотів це зробити…