5

-Жах, що з моїм волоссям? Як же я не люблю носити шапку. Триклята зима.

Софі поставила маленьке дзеркальце на стіл та розчісувала неслухняне волосся.

-Так вже в рази краще.

Дівчина посміхається собі в відображені, вона прибирає гребінець до сумки, а за дзеркальце забула. Чи просто не хотіла його ховати? Вона лягає на парту, заплющивши очі намагається трохи подрімати перед початком заняття.

Вона чує як прийшов Донмін та як він розкладає свої речі на парту поряд. Легенько розплющує повіки та дивиться в дзеркальце в якому чудово видно хлопця та те як він дивиться на неї не зводячи погляду та посміхається наймилішою посмішкою у світі. Він ще красивіший коли посміхається. Чому він робить це настільки рідко? Й настільки потаємно.

Софі повільно підіймається сідаючи нормально. Вона переводить погляд на хлопця й усвідомлює що він справді ховає свої емоції поряд з нею, бо тільки вона глянула на нього він одразу став серйозним. Чому? Чому він це робить? Це просто зводить з розуму. Це геть не логічно... Він казав що почуває себе комфортно поряд зі мною доті чому так приховує свої емоції?Чому він такий загадковий? Минуло майже пів року відколи я вперше побачила його і за цей час він все ще лишається дуже таємничим. Доки це продовжуватиметься?

Минули перші весняні тижні. Сонечко приємно розкидало свої промені зігріваючи землю та повітря від чого перші квіти вже вирвались на світ хизуючись своєю безмежною красою.

Ще трохи й моє секретне дерево зацвіте, я повинна показати його Донміну. Думаю йому сподобається те місце, але як спитати його? Чи не проти він прогулятися? Вони досі не вважають одне одного друзями, але й не те щоб прості знайомі, чи буде нормально просити про зустріч поза межами школи? Чи погодиться він? Залишається тільки чекати.

-Ще трохи та будуть екзамени, а математика досі не піддається мені повністю, ах, що ж робити?

-Я можу помогти тобі.

-Правда!?

В очах дівчини одразу загоряються ліхтарики щастя.

-Може зустрінемось на вихідних? Якщо ти не проти…

Софі говорить невпевнено, боїться почути відмову.

-Не проти. Де?

- Ти правда згоден? –Дівчина не приховує легкого здивування, він надто швидко погодився, хоча їй здавалось що він відмовить. -Я давно хотіла показати тобі одне місце, воно трохи далекувато, але оскільки ти любиш ходити пішки думаю тобі сподобається, зустрінемось біля мого дому й разом підемо, гаразд?

- Ок, о котрій?

-Мм.. О другій, підійде?

-Угу, субота, о другій. Згода.

13:50. Та сама довгоочікувана субота.

Донмін приходить під дім Софі, байдуже що треба ще чекати головне, щоб вона не чекала його.

Більш як десять хвилин він ходить зі сторони в сторону від нудьги та невеличкого хвилювання. Якби вони зустрічались це б можна було вважати їхнім першим побаченням? 

Дві хвилини по другій, Софі виходить з дому й підходить до хлопця що одразу перестав мотати круги.

Він оглядає дівчину і в голові одразу цілий буревій емоцій та почуттів. Її довге, темне волосся трохи підкручене та красиво вкладене, губи легко намальовані червоною помадою, й так довгі вії від туші стали виглядати ще більшими, вона була одягнена в плаття рожевого кольору. Кожна її частинка сьогодні виглядала по іншому, так незвичайно й так красиво. Вона посміхається бачачи хлопця та ще більше зводить його з розуму.

-Привіт, давно чекаєш?

- Ні, тільки прийшов...йдемо?

Він як і завжди тримається серйозно, хоча серце прямо таки виривається з грудей.

Дівчина тільки киває головою йому у відповідь й починає вести за собою в незнайоме для нього місце.

-Йти близько двох кілометрів, думаю до пів години ми дійдемо. Ти ж не злитимешся що я веду нас так далеко?

- З тобою неважливо куди та наскільки далеко…

Софі не розуміє значення його слів і спантеличена дивиться на нього, він же далі серйозний, і як зрозуміти його, якщо він не показує своїх емоцій? Він більше нічого не говорить, удаючи що нічого не сталось.

За пустими розмовами шлях дається дуже швидко і вони вже були на місці. Хоча кажуть що тільки дівчата завмирають від краси природи та ні це брехня. Донміна вразило місце в яке його привела дівчина.

Маленький ставок, навколо багато дерев та одне що розташувалось на маленькому пагорбі біля берега найбільше заворожувало. Воно мало дивовижний рожевий цвіт, який так красиво злітав від потоків вітру кружляв та падав у воду.

-Ось моє таємне місце, як тобі?

-Тут гарно.

Він все ще тримається спокійно та сухо, що краще він розуміє математику чи як приховувати свої емоції? Мабуть, обидва варіанти, але другий здається все-таки перемагає.

Софі знімає рюкзак, відкриває його та дістає звідти плед який одразу простеляє поряд з тим самим деревом.

Чорт, як я досі не помітив…

Донмін дивиться який набитий її рюкзак і усвідомлює що він не зміг за весь шлях побачити як їй скоріш за все було важко його нести. Зовнішній вигляд Софі досі не давав йому спокою, вона була надто гарною, а в цьому місці, в цій атмосфері від неї було неможливо відвести погляд.

-Коли вертатимемось я понесу твій рюкзак, вибач я не помітив що він важкий.

-Не хвилюйся все гаразд.

Вона усміхається та сідає на плед рукою плескає поруч запрошуючи хлопця, він не тягне час та сідає паралельно виймаючи зі свого рюкзака книги блокнот та ручку, Софі повторяє за ним та робить те ж саме.

Так зване індивідуальне заняття з математики на природі було офіційно розпочате. Хоча було не легко, але двоє сконцентрувались на навчанню стараючись не відволікатись, спершу Донмін пояснював Софі все що вона не розуміє, після чого давав завдання, щоб вона на практиці закріпила знання. І саме ці моменти Донміну подобались найбільше, ні не тому, що йому не треба бути в ролі вчителя і пояснювати щось, а тому, що він міг насолоджуватись тим що зараз вона поруч, вони на одинці й більше не потрібен ніхто і ніщо, насолоджуватись її красою яка сьогодні була особлива, він був по справжньому щасливий в цю мить.