4

-Що з твоєю книгою? Вона точно не була така пошарпана.

Донмін дивиться на речі Софі які та щойно дістала з сумки, все було чисто та охайно як завжди, та ось книга була не зовсім в новому стані що одразу впало в око.

- Вчора моя собака майже розірвала мою книжку з математики, як же ми з нею сварились, я кажу "віддай!" а вона гарчить, уявляєш?

Донмін зі всіх сил тримався, проте тихий сміх та усмішка все-таки вирвались на волю, побачивши це Софі вже забула про свою історію та про злість на собаку.

- Ти посміхнувся!

Радості дівчини не було меж, а хлопець же знову став серйозним.

- Ні, тобі здалось.

- Я точно бачила...

- Тобі точно здалось.

Радість миттєво зникає, невже їй правда здалось? Але вона точно бачила його посмішку та навіть чула сміх, чому він вдає що цього не було? Це ж просто посмішка... Просто посмішка та така мила, чому він так рідко посміхається? Хіба це не вперше з моменту їх знайомства вона змогла хоча б на секунду, але побачити його посмішку? Здається це так і є.

 ***

Софі стоїть в компанії декількох хлопців з класу та сміється коли один з них розказує смішну історію зі своїх вихідних. Повз проходять дві дівчини які окинули Софі косим поглядом.

-Боже ця Кім Софі завжди біля хлопців крутиться, як їй не соромно?

-І не кажи, ти чула які чутки ходять про неї?

Хоча Софі й сміялась секунду тому, але розмову дівчат почула й радість моментально зникла.

-Чому ви шепочетесь? Прямо в очі боїтесь сказати?

Дівчата зупиняються та перелякані дивляться на серйозну Софі.

-Мені теж цікаво які там чутки про мене ходять, чому всі так бояться сказати мені це в очі? То ж ви повторите свої слова прямо? Так чи інакше мені байдуже й ваші слова ніяк не чіпляють мене, це вам має бути соромно.

- Вибач, ми не хотіли… Ми підемо краще.

Дівчата зі всіх ніг йдуть геть, Софі навівала страху, вона була настільки серйозною та впевненою що здавалось одним поглядом може знищити всіх.

-Мені треба відійти.

Каже дівчина однокласникам та направляється в сторону вбиральні. Кулаки самі по собі стискаються, впираючись нігтями з такою силою що залишаються півмісяці на долоні. Головне дійти до місця де її ніхто не побачить, щоб можна було не тримати емоції в собі. Проте слідом за нею йшов той кого ще до недавніх пір вона навіть не помічала, але він знав її краще ніж будь-хто з її друзів. Він знав її набагато довше аніж вона його, їм не потрібно було спілкуватись, він здалеку тільки по одному погляду розумів що вона не така якою себе показує біля друзів. Й зараз в цій ситуації відчував що ця сила та серйозність що була при відповіді тим дівчатам була не справжня й насправді її неабияк зачепили їх слова, тому що вона не така яка здається іншим, вона закрита та сором’язлива, хоча всі думають інше. Вона завжди в центрі подій, в центрі натовпу, біля неї завжди крутяться інші, вона не обділена увагою, але їй не потрібно було це, навіть стоячи в шумному натовпі її погляд був пустим, губи посміхались іншим у відповідь, але очі ні, вона відчувала себе самотньою. Ці люди що як пташки щебетали їй щось на вуха й гадки не мали яка насправді вона закрита та не любить шум, ніхто її не розумів. Окрім нього, того що здалеку спостерігав за нею, розділяючи її сум та не наважувався підійти.

Софі ховається за дверима туалету, а Донмін спиною притуляється до стінки поруч дверей за які щойно зайшла дівчина. Хоча на коридорі доволі шумно та Софі закрила двері він все одно чує тихі схлипування й закривши очі сам стискає кулаки від злості, злості на тих балакучих дівчат, злості на Софі яка зараз плаче через дурні слова та найбільше зі злості на себе що не може її захистити та допомогти прямо зараз.

Він дістає з кишені піджака ще закриту пачку серветок й думає як дати її дівчині. Довго думати не доводиться до вбиральні прямує незнайома для нього дівчина, явно молодша.

-Вибач, там є дівчина можеш їй передати це і сказати нехай більше не плаче.

-Гаразд.

Дівча заходить в середину та поряд умивальників бачить Софі.

-Вибач. - Дівчина підходить ближче щоб привернути її увагу, проте Софі не хоче повертатись знаючи що на очах зараз сльози. – Візьми, це передав хлопець що стоїть за дверима він також просив передати, щоб ти більше не плакала.

Софі забувши про сльози дивиться спочатку на пачку серветок, а потім на дівчину.

-Що за хлопець?

-Я його не знаю, проте думаю він з 10 або 11 класу. Можеш вже взяти? Мені в туалет потрібно.

-Ах, звісно, дякую.

Софі бере серветки та витягнувши одну витирає лице та очі від сліз після висікає ніс та викидає серветку в смітник. Довго не тягнувши вона виходить на коридор, щоб побачити що це за хлопець і звідки він знав що вона плаче, проте вийшовши нікого поряд не було.

Це був хтось з тих хлопців з якими стояла?

Не в змозі стримувати цікавість вона прямує до тих самих однокласників та кожного окремо запитує чи його це серветки, але від усіх чує тільки «ні».

Тоді хто це міг бути? Донмін…Але звідки він міг знати? Він був тут поряд і все чув? Звучить надто нереально. Ми рідко перетинаємось в школі поза класів додаткових тоді як він міг бути тут? Схоже цей секрет так і залишиться не розгаданим.

Софі повертається в клас збирає речі оскільки зараз треба йти в спортзал на фізкультуру. На щастя це вже останній урок на сьогодні.

-Ви чули що ми сьогодні не з 10-Б, а з 10-Г класом?

-Справді? Вперше нам поставили фізру з цим класом, ви когось знаєте звідти? Тому, що я нікого не пригадую.

-Їх кабінет здається на іншому поверсі тому ми не часто з ними перетинаємось, їхній вчитель захворів тому вони сьогодні разом з нами.

-Ось як.

Софі одразу веселішає від думки що в них з Донміном може бути спільний урок, хоча знаючи своїх однокласників це може бути неправдою тому великих надій поки не варто покладати.