3

Заняття з малювання щойно закінчилось.

Він підіймається з місця і зупинившись кидає на неї погляд, вона відчувши на собі чужі очі дивиться хто їх власник. Тут не потрібні були слова, щоб бачити одні погляди було зрозуміло все та навіть більше. Він починає йти на вихід вона швидко закриває рюкзак та планує наздогнати його.

-Міє, вибач я поспішаю, до завтра.

-До завтра, Софі.

Залишивши подругу без пояснень спішить до виходу. З полегшенням видихає, він ще не скрився з поля зору і вона відстає всього на декілька кроків. Пришвидшившись вона його в лічені секунди наздогнала, але коли між ними залишилась відстань в один крок вона сповільнилась. Нормально що я ось так підійду до нього та почну йти поруч?

Проте їй не потрібно було цього робити оскільки він помітив її та теж збавив швидкість, щоб йти з нею на рівні.

-Привіт.

Говорить він першим полегшуючи цим ситуацію для дівчини яка не знала як почати розмову.

-Привіт, емм.. ти сьогодні теж йдеш додому пішки?
- Угу, хочеш пройтись зі мною?
- Що? Ну, якщо ти не проти...
- Ходімо.

Він трохи пришвидшує крок і вона знову залишається позаду, на її обличчі одразу вимальовується дурна незграбна посмішка. Це так мило й так неймовірно. Він сам запропонував йти разом…Невже це реально?

Він же ж теж як тільки пришвидшився зразу яскраво посміхнувся. Вона погодилась. Ми йтимемо разом до дому. Це зводить моє серце з розуму…

Вона теж пришвидшується і тепер вони йдуть нога в ногу. Ззовні двоє спокійні та серйозні коли в середині хочеться кричати на весь світ про те які емоції та почуття їх зараз переповнюють. Щоб якось відволіктись потрібно завести розмову. Але ж яку?

- Ти постійно був в класі Г?

Так. Не найкращий варіант, можливо навіть геть безглуздий з поміж всіх можливих питань відповіді на які хотілось би почути. Тим паче що питання було поставлено так раптово й до цього вони декілька хвилин йшли в повній тиші. Хочеться вдарити себе рукою по чолі, але вона стримується, тому що по хлопцю не скажеш що його здивувало питання, хоча по його виразу обличчя взагалі будь-коли важко що не будь описати крім серйозності.

- Ні, я тільки другий рік в цій школі.
- Так ти не місцевий?
- Можна й так сказати.
- Зрозуміло..

Дідько. Краще б взагалі було і далі мовчати, те як раптово розмова зайшла в тупик ще більше робить ситуацію напруженою.

-Ти завжди їздиш автобусом, не шкодуєш що йдеш пішки сьогодні?

-Звісно ні, насправді ходити пішки класно, але тільки коли в тебе є компанія, на одинці це геть нудно.

-Здається в тебе достатньо друзів чому не ходиш з ними?

-Знайомих багато, друзів не так вже й багато. Й ті не по дорозі живуть. Якось так.

Не зрозуміло як все перейшло в те що вони вже й забули про незручну тишу хвилинами тому й розмовляли без жодного хвилювання. Ось чому це і є новою сторінкою їх історії. Нові відчуття, близькість, довіра та розуміння одне одного, малесенькими кроками вони будують незвичайні стосунки. Не знайомі. Не друзі. Не пара. Але ближчі за будь-кого з цих категорій. Саме тому вони незвичайні.

***

«Чи є у вас  улюблений день тижня?» Якби хтось спитав мене це я б без вагань відповів: «Так, їх два. Вівторок та четвер.» Дні коли так близько бачу її. Дні коли мені не потрібно ховатись, щоб просто споглядати за нею. Дні коли ми можемо бути поруч та сидіти разом. Дні коли ми ходимо разом до дому. Дні коли так безтурботно розмовляємо йдучи містом. Дні коли я усвідомлюю що закохуюсь в неї з кожним разом сильніше. Дні коли хочеться вірити в те що одного дня саме з нею я одружусь та проживу з нею до кінця своїх днів. Проте це просто мрії...

- Небо вкрилось хмарами, схоже буде дощ...

Софі виходить зі школи дивлячись вгору, раптово на її лице падає крапля. Почався дощ.

Довго не чекаючи вона виймає з рюкзака парасольку та відкриває її. Дощ ставав все сильнішим. Дівчина поспіхом йде до автобусної зупинки, дійшовши закриває парасольку та роздивляється по сторонах. Десь за двісті метрів бачить свій автобус та вже радіє що не треба довго чекати й скоро буде вдома, проте раптово її погляд зупиняється на іншому. Хлопець, що йшов в капюшоні, без парасолі та швидко ставав мокрим. Дощ не планував припинятись, а тільки посилювався.

- Донмін?..

Шепоче дівчина в спробах побачити лице хлопця. Не гаючи часу відкриває свою парасольку і йде йому на зустріч.

- Лі Донмін!

Хлопець підіймає погляд дивлячись на стурбовану дівчину що викрикнула його ім'я. Вона пришвидшилась йдучи в його напрямку, він продовжив йти на зустріч. Коли між ними залишається відстань на один крок Софі трохи простягає руку, щоб парасоля прикривала їх обох.

- Привіт.

- Привіт... я хотіла спитати, ти й сьогодні йдеш пішки?

- Так.

- В тебе немає парасолі?

- Вона мені не потрібна, зайвий тягар.

- Ти можеш захворіти, підемо разом? Ми зможемо йти під однією парасолькою.

Він нічого не відповідає, а просто забирає з її руки парасольку.

- Ходімо.

Дівчина в котре дивується з його дій, тому що по його лиці ніколи не можна зрозуміти що він зараз відчуває, що думає та що робитиме, тому він завжди несподіваний.

Софі повертається і вони крокують в бік своїх домівок.

Дорогою та тротуаром утворюються калюжі, тому потрібно йти обережно щоб не попасти під бризки. Машини теж їдуть не швидко щоб від коліс не бризкало на пішоходів. Проте декотрі все-таки поспішають не звертаючи увагу ні на калюжі, ні на пішоходів поруч.

Софі йшла ліворуч, поряд дороги, Донмін справа, подалі. Йдуть мовчки, кожен думає про щось своє. Як тут раптово хлопець двома руками лапає Софі за плечі та відсуває сторону міняючись місцями, очі дівчини рефлективно округлюються не розуміючи що твориться і що це за раптова близькість, саме в цей момент по дорозі на швидкості проїжджає автомобіль й утворює хвилю бризків що зразу потрапили на Донміна. Він однією рукою продовжує тримати парасолю іншу так і не забрав з плеча дівчини наче обіймаючи її. Вона підіймає здивований погляд на хлопця й бачить що той дивиться на машину і його очі прямо таки палають від злості. Все-таки він вміє відчувати якісь емоції й зараз не приховував цього. Машини вже й не видно, тоді Донмін переводить погляд на все ще здивовану Софі, злість по трохи сходить і зараз в очах читалась стурбованість.