2

Минули вихідні й знову навчання. Другий робочий день тижня – вівторок, й знову важка математика чекає після уроків. Проте Софі так думала спочатку, зараз її більше не хвилювали додаткові та математика, її хвилювало тільки те чи буде він сьогодні? Чи знову пощастить сидіти разом? Чи дізнається вона хто він такий? Тому з нетерпінням чекала кінця уроків й початку додаткового.

До заняття ще близько десяти хвилин. Дівчина сідає за одну з вільних парт одразу витягуючи свої речі.
-Софі, біля тебе вільно?
Однокласниця підходить до Софі привертаючи її увагу. Вона оглядає клас, було ще достатньо вільних місць, проте її цікавило чи вже прийшов той хлопець. Якщо минулого разу він сидів поруч це ж не означає що він постійно тут сідатиме…
-Так, можеш сідати.
Говорить Софі після чого дивиться на двері. Цікаво, він же прийде сьогодні?

Учні один за одним заходять в клас і дівчина кожного разу перевіряє чи це він. Декілька хвилин до початку заняття і нарешті він заходить. Софі на секунду відчула легкість, він все-таки прийшов. Вона знову бачить його, проте зустрівшись з ним поглядом вона губиться не знаючи куди ховатись від хвилювання, опустивши голову та дивлячись в зошит удає що нічого не сталось, хоча в голові був цілий переворот. Побачивши його погляд стало соромно що вона дозволила сісти цій дівчині біля себе, з’явилось відчуття що вони повинна була тримати місце поруч вільним незалежно від того сів би він поруч чи ні. Здавалось що він ніяк не відреагував побачивши її, але відчуття провини не зникало.
Хлопець йде по кабінету й сідає за одне із вільних місць, поруч з Софі, але на іншому ряді. Він дістає з рюкзака зошит, блокнот та книгу й продовжує щось шукати.
-Невже загубив ручку?
Говорить він пошепки, але Софі чує й забувши про відчуття сорому дивиться на нього та на його спроби знайти ручку в сумці. Він покидає пошуки та ставить рюкзак під парту та коли сідає рівно бачить перед собою ручку. Він бере її в руку не розуміючи як вона тут опинилась, слідом дивиться на дівчину з сусіднього ряду яка дуже уважно дивилась щось у книзі. Як тільки він хотів щось спитати вчителька починає заняття тому йому залишається тільки прийняти допомогу й використати чужу ручку.
Софі на секунду кидає погляд та легко посміхається бачачи що він використовує її ручку. Я радію що змогла віддячити допомогою за допомогу, навіть якщо він й не дізнається що це я була тою хто дав йому ручку. Чи можливо що ми станемо друзями? Якщо ми зможемо подружитись я справді буду найщасливіша у світі якби по дитячому не звучали ці слова… Таємничий хлопець чийого імені я навіть не знаю, але про дружбу з яким так шалено мрію. Ех Софі… невже я зійшла з розуму?

Вчителька починає заняття тим самим витягаючи Софі зі світу думок.
-Тож почнімо, зараз зроблю переклик, бачу що не всі сьогодні прийшли.
Нарешті я дізнаюсь його ім’я. Промайнуло в голові дівчини й вона вже не ховала яскравої посмішки та радості.

-Кім Софі, 10-А
-Є!
Дівчина уважно слухала кожне ім’я, щоб випадково не прослухати його.
-Лі Донмін, 10-Г.
- Є.
Софі дивиться на хлопця та ще більше посміхається. Лі Донмін… ось хто ти. Хвильку, тоді на малюванні хіба ж не Лі Донмін був відсутній? Невже ми справді ходимо на одні й ті ж додаткові заняття? Можливо що це доля? Дівчина трусить головою намагаючись викинути такі дурні думки з голови, про що вона думає, яка ж ще доля? Скоріш за все просто звичайний збіг.

Заняття закінчилось, Софі сидячи складає речі в портфель коли бачить перед очима чужу руку в долоні якої стояла її ручка.
- Дякую.
Вона підіймає погляд на хлопця що повертав ручку.
- Минулого разу ти допоміг мені тому я повернула борг.
Вона наважується подарувати йому милу посмішку, але він серйозний. Серйозний як і тоді, як в минулі рази, серйозний весь час. Віддавши ручку він пішов геть, а дівчина одразу за ним. Йдучи позаду нього дійшла до автобусної зупинки, вона зупинилась, а він продовжив йти.
Напевно живе недалеко. Думає дівчина проводячи його поглядом, як одразу приїжджає її автобус.

Четвер. Звук шкільного дзвінка сповіщає про закінчення останнього уроку, проте сьогодні потрібно ще йти на малювання. Долоні пітніють при одній думці що сьогодні вона знову побачить його, хвилювання бере верх, але це не страх це передчуття чогось неймовірного. Хоча можливо в кінці її чекатиме розчарування коли нічого хорошого з цього не вийде. Як він відреагує дізнавшись що ми разом відвідуємо не тільки математику, а й малювання? Цікаво, а малює він теж так гарно як знає математику? Наскільки далеко ми сидітимемо одне від одного? Сісти поряд навряд чи вийде тому, що я не зможу це пояснити Мії... Хоча не факт що якби я сиділа одна він сів би поряд. Якщо я зможу просто побачити його це вже потішить мене...

І він прийшов. Це справді диво. Як раптово цей хлопець з’явився в житті Софі та як міцно вчепився в саме серце не даючи змоги думати ні про що інше як тільки про нього. Як з кожним поглядом на нього серце відбиває не знаний до цього шалений ритм, а посмішка сама по собі з’являється на обличчі зігріваючи душу наче чай взимку. Очікування зустрічі з ним можна було порівняти як маленькою з нетерпінням вона чекала подарунків на день народження чи на день святого Миколая, смішно, але зустріч з ним її радує більше аніж будь-який подарунок що вона отримала у своєму житті.

Вона не зводила очей з дверей з самого приходу, чекаючи його. Він зайшов в кабінет і їх погляди знову зустрілись. Його чорні очі по яких було важко розпізнати хоча б якусь емоцію зводили з розуму навіть усвідомлюючи що скоріш за все тільки вона думає про нього днями та ночами, чекає зустрічі з ним як свята та мріє що колись не потрібно буде хвилюватись за це і вони будуть вільно спілкуватись як найкращі друзі, а можливо й більше аніж друзі…