Час змінювати колеса (пригода перша)

Розділ 2 

Степан нервово поправив зачіску. Хоч останнім часом волосся в нього значно порідшало, але принаймні він ще не був лисим. Чоловік тримав у руці мобільний телефон і час від часу поглядав на годинник. Його зяті мали приїхати ще годину тому, але їх досі не було. Морозний боровся з бажанням подзвонити комусь із них і нагадати, що запізнення на вечерю з батьками — не найкраща риса. Проте ще паскуднішою він вважав нав'язливість. Тож стримував себе з останніх сил.

Зрештою Степан махнув рукою й пробурмотів собі під ніс:

— Ай, матінко рідна... Це ж мої діти. Хіба я нав'язуюся? Ні... це вони запізнюються!

Кілька гудків — і його зять Мішель взяв слухавку.

— Алло, Мішелю? — одразу почав Морозний. — Синку, ну ви де?

— Ми... — протягнув Мішель, спостерігаючи, як Хостер задоволено розглядає нові колеса своєї автівки. Схоже, майстер таки замінив їх. — Ми скоро будемо.

— Та чого ж так довго? Тут уже вся їжа дуба дала. Діна розігріває все по п'ятому колу.

— А... ну тут просто, — пояснював Мішель, паралельно показуючи Хостеру великий палець: мовляв, колеса — зачетні. — У Хостера були проблеми з колесами...

— З чим були проблеми? — аж заціпенів Морозний.

Він почав ходити по кімнаті й судомно думати. Ні... ну не може такого бути! Жили ж його діти нормально. Не пили, не гуляли... а тут на тобі — колеса.

— З колесами! — повторив Мішель трохи голосніше. — У вас там що, дядьку, проблеми зі зв'язком? Погано мене чути?

«Та це у вас там проблеми... — пронеслося в голові Морозного. — І явно не зі зв'язком! Матінко рідна... у що цей Хостер тільки не вляпувався!»

— Я все чую! Але не можу втямити, про які колеса ти говориш, Мішелю! — гаркнув Степан.

— Ну коротше, йому тут хотіли підсунути неякісні... він трохи розпсихувався... і...

«Неякісні?..» — дзвоном відгукнулося в голові Морозного. А хіба «колеса» бувають якісними? Ну з Хостера ще можна було чекати чого завгодно... але Мішель? Як він може говорити про це таким спокійним тоном?

— І що?

Степан аж сів.

— Ну, ледь до бійки не дійшло. Але все владналося, дядьку. І тепер його машина з ідеальними шинами.

Хух... Матінко рідна, і як він міг подумати таке про свого сина? Про двох синів! Жах... сором йому.

— А... ну дякувати Богу. То ви вже їдете, так?

— Так, дядьку. За хвилин двадцять будемо!

— Ну ти подзвонив дітям? — почув Степан голос своєї дружини, яка ввійшла до кімнати, щойно він поклав слухавку.

— Так... так, кохана. Казали, що скоро будуть.

— А... ну тоді піду знову розігрію їжу, — сказала більше сама до себе дружина.

— Ні... ні, — на ходу схопив її за руку Степан. — От як приїдуть, тоді й розігрієш. Почекають! Ми скільки он їх уже чекаємо!

— До речі, Степанчику, ти б колеса поміняв, — несподівано заявила Діна.

— І ти туди ж із тими колесами! — усміхнувся чоловік.

— Ну просто вже якби зимові шини варто змінити на літні. Березень закінчується. І тепло так...

— Ну це так... Я просто рідко тепер їжджу на машині, тож якось не подумав.

— Я теж... Це мені Віра нагадала, — пояснила Діна, на що Морозний голосно пирхнув.

Віра б завжди все змінювала на нове. Кожного сезону, і бажано на найдорожче, — подумалося чоловікові.

— Віра молодець. Вона завжди все контролює. Навіть якщо це її не стосується, — процідив крізь зуби чоловік.

— Угу... навіть тебе переплюнула, — хихикнула жартома дружина.

— У командуванні колись Артуром — то це так точно! — відповів чоловік, сумно всміхнувшись при згадці про покійного друга.

За кілька секунд у вхідні двері почувся стук, а за ним пролунав голос Хостера:

— Бать, ми вдома!

Степан закотив очі аж до лоба й обурився до дружини:

— Бать? Що це за дурна звичка в нього називати мене батьою? Чому не тато, батько... що за бать?!

— Ну ти наче ніколи не був проти, що він тебе так називав, — спокійно знизала плечима Діна.

— До такої «кликухи» тільки пакет насіння взяти, сісти й плювати на порозі. Тьху... тьху... — кривлявся Степан, усміхаючись, аж допоки третє «тьху» не прилетіло прямо Мішелю в обличчя.

— Теплий прийом для свого улюбленця, — криво всміхнувся Мішелик. — Ви чого це на мене плюєтеся?

— А... а... — намагався виправдатися Степан, якого застали зненацька. — То це я не на тебе, — теж криво всміхнувся.

— А на кого? — запитав Хостер, дивлячись з-під лоба на любого «батю».

Мабуть, бандитське чуття підказувало: плювок летів у хуліганську сторону.

— Та це я так... примета така є. Ну там... для щастя, так сказати, — не придумав кращої відповіді Морозний.

— Здається, батя щось темнить, — прошепотів Хостер мажорику на вухо.

— Ви на вечерю приїхали? — привітно всміхнувся Степан. — То йдемо їсти. Не стійте на порозі... це, знаєте, не до добра.

— На ходу вигадує, — додав Хостер другові на вухо, від чого обоє всміхнулися.

— Бать, ну ви як? Як здоров'я? — почав розмову Хостер.

Степан думав, як відреагувати на це запитання, бо перша частина йому не сподобалася. Але в другій частині звучала турбота, а не звична банальність.

— Нормас, — криво усміхнувся Морозний. — Синуля...

— Слухайте, ми сьогодні колеса поміняли. Ну якщо вам там треба допомога з цим, то синуля все організує, — проявив ще один жест турботи Хостер.

— Треба, — швидко відповів Степан, а тоді не стримався й додав: — Але ти б ще, Хостере, і свої словесні «колеса» змінив би...

— У сенсі... вам не до душі мій базар?

— Ну послухай, як ти говориш, — розвивав далі думку Морозний. — Взяти хоч би твоє оте слово «батя». Що це за «батя»?.. — кривлявся чоловік. — Воно ж навіть звучить якось грубо, некультурно... наче я реально на базарі куплений за пару старих коліс.

Хостер дивно вигнув губи донизу. Потім перезирнувся з мажориком. Останній тихо хихикнув собі під ніс, але вголос сміятися не став.