Глава 9

Сонце безжально заливало кімнату через величезні панорамні вікна. Я солодко потягнулася, вперше за кілька місяців прокинувшись без щемкого відчуття під серцем. Поруч, зарившись носом у м'які шовкові подушки, тихо сопіла Соня.

Погляд упав на тумбочку біля дзеркала. Телефон лежав на круглій бездротовій панелі, зелений індикатор показував сто відсотків. Спогад про нашу нічну розмову на кухні – про гарячий чай, його домашню футболку, про те, як він упевнено розклав по поличках усі мої побутові страхи і довів до дверей, тримаючи за руку, – викликав на губах мимовільну посмішку. Мені здалося, що за цією маскою залізного Корсака ховається хтось дуже... надійний.

Я взяла до рук мобільний, збираючись перевірити пошту, і в цей момент мій спокійний ранок закінчився. Мені просто з розгону вгатили обухом по голові.

Екран буквально вибухав від сповіщень. Усі головні таблоїди країни, світські телеграм-канали та інстаграм-пабліки – всі, на кого я через професію була підписана – вийшли з однаковими кричущими заголовками.

«Каблучка за мільйони: Кас’ян Корсак підірвав благодійний аукціон подарунком для своєї супутниці!» «Рожевий діамант для Стелли Аксакової: чи чекати на головне весілля року?» «Корсак офіційно прощається зі статусом холостяка?»

На перших шпальтах красувалося вчорашнє фото. Кас’ян – величний, бездоганний у своєму костюмі, з тією самою ледь помітною хижою посмішкою. І Стелла, яка буквально світилася від тріумфу, притискаючи до грудей руку з гігантським, сліпучим рожевим каменем.

На тому самому пальці.

Журналісти вже розписували деталі їхнього тримісячного кохання та прогнозували дату шлюбу.

Пальці затремтіли, а в грудях розлилася холодна, їдка гіркота. Дурепа! Безпорадна дурепа! Розвісила вуха і повірила у казку! Ну звісно, такий чоловік не одружиться на мені навіть заради журналу або бажання клацнути ворога по носі. Він просто перемеле мене. Разом із сестрою.

Неприємні пекучі сльози наповнили очі. Чому я вночі не запитала про ту кляту Стеллу? Взагалі забулася про неї. А вони ж дійсно вже кілька місяців всюди з’являються разом.

Я відкрила галерею телефона, зі зробленими вчора унікальними знімками його шоуруму.

Стаття, яка мала стати моїм головним ексклюзивом... Тепер усе це померкне. Кому потрібні діаманти, коли весь інтернет гуде про його майбутнє зі Стеллою? Ця новина просто випалила медійне поле, не залишивши мені жодного шансу на красивий реванш.

І вбила надію на наш фіктивний шлюб, в якому він обіцяв мене захистити. Клятий блондин, недарма я їх терпіти не можу! Цинічний хижак.

Обдурена. Ось як я почувалася. Вночі він грав у благородство, заспокоював мене своїм тихим, вагомим голосом, обіцяв стільки всього... а насправді просто тримав мене для якихось своїх хижих потреб, поки таблоїди готували бомбу про його весілля з іншою.

Горло здавило спазмом, але я швидко закрила очі й зробила глибокий вдих. Ні. Я не стану влаштовувати йому сцен. Я не маю на це жодного права. Хто він мені? Ніхто. Чоловік, який купує мій журнал і мою свободу від Бориса. У нас бізнес. Чистий, прорахований контракт, який він сам запропонував учора.

Я не буду опускатися до допитів. Я просто дочекаюсь паперів і достеменно їх вивчу, бо бути якоюсь таємною недодружиною при справжній Стеллі я точно не хочу. Хоча, хіба є в мене вихід?

Боже, розкатала губу, ідіотка! Пропозицію він робитиме, виводитиме мене на прийоми, щоб створити правильну картинку. Аякже! Більше жодна його «тепла» посмішка чи м'який дотик мене не обдурять.

Скинувши з себе заціпеніння, я швидко вмилася, вдягнула клятий халат – не шикарну сукню ж? Але йти нікуди не стала.

По-перше, дочекаюсь, коли сам прийде. По-друге, Соня злякається, прокинувшись в незнайомому місці. Я маю бути поряд і все якомога обережніше їй пояснити. Борис таки для неї майже тато, він не те щоб займався з нею, але ніколи не ображав.

А по-третє...

Я знову взялася гортати фотографії. Я зроблю цей матеріал. Сподіваюсь, хоч мій комп’ютер Кас’ян принесе. Чи цім обіцянкам теж неможна вірити?

– Діано?.. – тихий, заспаний голос сестри змусив мене здригнутися й миттєво сховати телефон під подушку, наче я тримала в руках бомбу уповільненої дії.

Соня потирала кулачками очі, роззираючись довкола. На її маленькому обличчі з’явився цілком логічний подив – кімната ніяк не нагадувала нашу квартиру.

– О, ти вже прокинулася, сонечко, – я змусила себе посміхнутися, ковтаючи гіркий клубок, що так недоречно підкотив до горла після прочитаних новин. Підсунулася ближче до неї й міцно обійняла. – Доброго ранку.

– А де ми? – Соня зазирнула мені в очі. – Це якийсь готель? А де тато?

Я глибоко вдихнула, намагаючись, щоб голос звучав максимально невимушено й спокійно. Згадка про Бориса різанула по нервах, але дитині зовсім не обов'язково знати про нічні втечі й погрози.

– Ні, маленька, це не готель. Мій друг запросив нас трохи пожити в нього. Тут дуже гарно, великий сад, паркан, охорона. Поживемо пару днів як королеви, згодна?

– А мої речі? Іграшки? Мамина лялька? – в голосі сестри прокинулася тривога.

– Речі нам привезуть, не переживай. А сьогодні влаштуємо вихідний.

– Ура, без школи! – Соня щиро зраділа, миттєво забувши про підозри, і застрибала на ліжку.

– Бачу, що ти згодна, – посміхнулася я, і ще згадала про важливу деталь. – Зачекай хвилинку, я маю попередити твою вчительку.

Я дістала телефон, намагаючись не дивитися на сліпучі заголовки про Стеллу та Корсака, які продовжували висіти на екрані, й швидко набрала повідомлення класному керівнику: «Доброго ранку, Олено Миколаївно. Соня сьогодні не прийде до школи за сімейними обставинами. Матеріал наздоженемо самостійно».

Натиснула «відправити» і заблокувала екран. Професійні проблеми професійними проблемами, але дитину треба було нагодувати. Сама б я ні за що не спустилася вниз у цьому клятому домашньому халаті, та бурчання в Сониному шлунку не залишало вибору.