Глава 8

Діана

Легко сказати. Та заснути я так і не змогла. Щоразу, коли заплющувала очі, перед ними виринало спотворене люттю обличчя Бориса чи кричущі заголовки про те, що моє життя мені більше не належить. У горлі пересохло, а в шлунку оселився голодний, липкий біль – за весь цей божевільний вечір я так нічого й не з’їла.

Навшпиньках, щоб не розбудити Соню, я вислизнула з кімнати. Великий будинок зустрів мене глибокою, майже містичною тишею. Нічні світильники тьмяно спалахували від руху, підсвічували шлях і повільно згасали позаду.

На першому поверсі було темно, лише на величезній, дизайнерській кухні горіло приглушене підсвічування мармурової стільниці.

Кухня вражала масштабами. У напівтемряві глянцеві поверхні та темний мармур виглядали як декорації до голлівудського фільму. Я несміливо підійшла до величезного холодильника, відчинила його і на мить замружилася від яскравого світла.

Всередині все було заставлено контейнерами та пляшками, в очі впала тарілка з акуратними сендвічами, затягнута харчовою плівкою. Мабуть, Тимофій дійсно про все подбав.

Тільки-но я дістала тарілку і зачинила дверцята, як у тиші за спиною пролунав тихий, низький голос:

– Сподіваюся, там знайшлося щось їстівне.

Я мало не впустила свою вечерю. Смикнулася, ледь втримавши тарілку, і різко обернулася.

Кас’ян стояв у проході, м'яко спираючись плечем на одвірок. У мене всередині все просто перевернулося, а серце взагалі забулося як битися.

Шалено, відчайдушно захотілося вщипнути себе за руку прямо крізь тонку тканину халата, щоб перевірити – це реальність чи мій виснажений мозок остаточно здався і підсунув мені цей божевільний, занадто красивий сон?

Одягнений у легкі темні домашні штани та сіру футболку, яка вільно облягала його широкі плечі, він виглядав зовсім не так, як у шоурумі.

Без свого бездоганного дорогого костюма, з трохи розпатланим після душу вологим волоссям він здавався... живим. Домашнім. І від цього – неймовірно, магнетично гарним.

Ця його чоловіча, хижа привабливість зараз, у напівтемряві порожньої кухні, засліплювала сильніше, ніж світло від холодильника.

– Вибачте, я не хотіла вас розбудити, – насилу впоравшись із голосом, тихо промовила я.

– Все гаразд, я і сам не спав. Цей день виявився занадто довгим для нас обох, – Кас’ян ледь помітно посміхнувся куточком губ і відштовхнувся від одвірка. – Сідай за стійку. Я зроблю чай. Бо для кави чи то зарано, чи то запізно.

Він підійшов ближче – спокійно, безтурботно, але від кожного його кроку в мене під шкірою пробігали мурашки.

Кивнувши, я рушила до барної стіки. Мільярдер пригощатиме мене чаєм? Кажуть, вони жодний раз пальцем без прислуги не поворухнуть.

Він клацнув по кнопці електрочайника, і поки той грівся, виставив на стіл срібну коробочку, всередині якої знайшлося кілька пакетиків чаю. І явно не з найближчого супермаркету – не здивуюся, якщо кожен коштував як весь чайний відділ того самого супермаркету.

Потім рушив до холодильника, дістав кілька контейнерів, трохи почарував над тарілками, викладаючи на них щось. Засунув на хвильку у мікрохвильовку. І наш стіл поповнився якимись незнайомими мені делікатесами. Від яких розносився неймовірно смачний запах.

– Я теж давно не їв, – довірительно промовив Кас’ян, запросто сідаючи навпроти.

Спостерігати за тим, як цей всесильний мільярдер, який кілька годин тому одним клацанням пальців купив мій журнал, зараз просто наливає для мене окропу в чашку, було вищим за моє розуміння. Сюрреалізм у чистому вигляді.

Якийсь час ми тихо наминали їжу, що дивним чином стирало межі між нашими світами. Ніби тут і зараз ми були майже однаковими. Однаково голодними. Щоправда, я – налякана і сполохана, а він – впевнений хазяїн і всього навкруги, і власного життя. І мого заразом.

– Кас’яне... Єгоровичу, – почала була я.

– Кас’ян, – перебив мене він. – І «ти». Звикай, Діано. Ми скоро одружимося. Ніхто не має запідозрити, що між нами – фіктивний контракт. Тож тренуйся, поки є можливість, – він ледь вловимо посміхнувся.

– Кас’яне, – спробувала я. Та це було так незвично, що всі думки раптом вислизнули з голови і я забула, що взагалі хотіла спитати!

– Він знову погрожував? – карі очі звузилися, уважно скануючи мене.

– Ні, але... я хочу розуміти... що далі? Ну тобто... – я вказала на телефон, який лежав поруч. – В мене навіть зарядки з собою немає! Там п’ятнадцять відсотків лишилося.

Кас’ян кинув примруж на телефон, ніби хотів сказати, що зарядка взагалі не проблема. Але промовчав, слухаючи. І всі ті живі, налякані думки, які душили мене в ліжку, просто хлинули назовні.

Ну що, дівчата, наскільки балів із 10 оцінимо "домашнього" Кас'яна в футболці та з вологим волоссям? 😉 Чекали на таку затишну нічну сцену?