Діана
Легко сказати. Та заснути я так і не змогла. Щоразу, коли заплющувала очі, перед ними виринало спотворене люттю обличчя Бориса чи кричущі заголовки про те, що моє життя мені більше не належить. У горлі пересохло, а в шлунку оселився голодний, липкий біль – за весь цей божевільний вечір я так нічого й не з’їла.
Навшпиньках, щоб не розбудити Соню, я вислизнула з кімнати. Великий будинок зустрів мене глибокою, майже містичною тишею. Нічні світильники тьмяно спалахували від руху, підсвічували шлях і повільно згасали позаду.
На першому поверсі було темно, лише на величезній, дизайнерській кухні горіло приглушене підсвічування мармурової стільниці.
Кухня вражала масштабами. У напівтемряві глянцеві поверхні та темний мармур виглядали як декорації до голлівудського фільму. Я несміливо підійшла до величезного холодильника, відчинила його і на мить замружилася від яскравого світла.
Всередині все було заставлено контейнерами та пляшками, в очі впала тарілка з акуратними сендвічами, затягнута харчовою плівкою. Мабуть, Тимофій дійсно про все подбав.
Тільки-но я дістала тарілку і зачинила дверцята, як у тиші за спиною пролунав тихий, низький голос:
– Сподіваюся, там знайшлося щось їстівне.
Я мало не впустила свою вечерю. Смикнулася, ледь втримавши тарілку, і різко обернулася.
Кас’ян стояв у проході, м'яко спираючись плечем на одвірок. У мене всередині все просто перевернулося, а серце взагалі забулося як битися.
Шалено, відчайдушно захотілося вщипнути себе за руку прямо крізь тонку тканину халата, щоб перевірити – це реальність чи мій виснажений мозок остаточно здався і підсунув мені цей божевільний, занадто красивий сон?
Одягнений у легкі темні домашні штани та сіру футболку, яка вільно облягала його широкі плечі, він виглядав зовсім не так, як у шоурумі.
Без свого бездоганного дорогого костюма, з трохи розпатланим після душу вологим волоссям він здавався... живим. Домашнім. І від цього – неймовірно, магнетично гарним.
Ця його чоловіча, хижа привабливість зараз, у напівтемряві порожньої кухні, засліплювала сильніше, ніж світло від холодильника.
– Вибачте, я не хотіла вас розбудити, – насилу впоравшись із голосом, тихо промовила я.
– Все гаразд, я і сам не спав. Цей день виявився занадто довгим для нас обох, – Кас’ян ледь помітно посміхнувся куточком губ і відштовхнувся від одвірка. – Сідай за стійку. Я зроблю чай. Бо для кави чи то зарано, чи то запізно.
Він підійшов ближче – спокійно, безтурботно, але від кожного його кроку в мене під шкірою пробігали мурашки.
Кивнувши, я рушила до барної стіки. Мільярдер пригощатиме мене чаєм? Кажуть, вони жодний раз пальцем без прислуги не поворухнуть.
Він клацнув по кнопці електрочайника, і поки той грівся, виставив на стіл срібну коробочку, всередині якої знайшлося кілька пакетиків чаю. І явно не з найближчого супермаркету – не здивуюся, якщо кожен коштував як весь чайний відділ того самого супермаркету.
Потім рушив до холодильника, дістав кілька контейнерів, трохи почарував над тарілками, викладаючи на них щось. Засунув на хвильку у мікрохвильовку. І наш стіл поповнився якимись незнайомими мені делікатесами. Від яких розносився неймовірно смачний запах.
– Я теж давно не їв, – довірливо промовив Кас’ян, запросто сідаючи навпроти.
Спостерігати за тим, як цей всесильний мільярдер, який кілька годин тому одним клацанням пальців купив мій журнал, зараз просто наливає для мене окропу в чашку, було вищим за моє розуміння. Сюрреалізм у чистому вигляді.
Якийсь час ми тихо наминали їжу, що дивним чином стирало межі між нашими світами. Ніби тут і зараз ми були майже однаковими. Однаково голодними. Щоправда, я – налякана і сполохана, а він – впевнений хазяїн і всього навкруги, і власного життя. І мого заразом.
– Кас’яне... Єгоровичу, – почала була я.
– Кас’ян, – перебив мене він. – І «ти». Звикай, Діано. Ми скоро одружимося. Ніхто не має запідозрити, що між нами – фіктивний контракт. Тож тренуйся, поки є можливість, – він ледь вловимо посміхнувся.
– Кас’яне, – спробувала я. Та це було так незвично, що всі думки раптом вислизнули з голови і я забула, що взагалі хотіла спитати!
– Він знову погрожував? – карі очі звузилися, уважно скануючи мене.
– Ні, але... я хочу розуміти... що далі? Ну тобто... – я вказала на телефон, який лежав поруч. – В мене навіть зарядки з собою немає! Там п’ятнадцять відсотків лишилося.
Кас’ян кинув примруж на телефон, ніби хотів сказати, що зарядка взагалі не проблема. Але промовчав, слухаючи. І всі ті живі, налякані думки, які душили мене в ліжку, просто хлинули назовні.
– Я... просто не уявляю, що буде з моїм життям. У мене вдома залишилося все. Мої речі, мій робочий ноутбук. І...
Я замовкла на секунду, судомно ковтнувши повітря, відчуваючи, як до очей підступають гарячі сльози від власної безпорадності.
– У Сонечки там улюблені іграшки, книжки... Лялька, яку мама подарувала незадовго до смерті. Речі, зошити. І школа... Соні треба ходити до школи, у неї третій клас, не можна просто сховати її тут за високим парканом.
Я говорила швидко, майже без зупинок, стискаючи пальцями теплу порцеляну чашки.
– Це взагалі не проблема, Діано, у вас буде все необхідне.
– Але... не наше, так? – я прикусила губу.
Я розуміла, що він і не помітить витрат на кілька речей для мене чи Соні. Але ж в нас дома наша пам’ять. Те, що нам дороге! І новий комп’ютер не замінить мої напрацьовки!
– Це все, що тебе турбує? Чи є ще щось? – Кас’ян питав уважно, ніби для нього це дійсно було важливо. А мені просто необхідно було поділитися з кимось. Бо друзям дзвонити я чесно не ризикнула.
– Я так відчайдушно тікала від пастки Бориса, що добровільно прийшла до вас. Але мені страшно. Страшно, що цей ваш розкішний будинок – просто інша клітка, і я роблю найбільшу помилку у своєму житті, привівши сюди сестру. Що я... зраджую мамину спадщину.