Глава 7-продовження

За п'ятнадцять хвилин авто заїжджало у мій маєток.

Кроків моїх туфель не було чутно на м'якому ковроліні коридору другого поверху. На ходу я зняв важкий годинник, кинув його на консоль біля сходів, розстебнув манжети сорочки. Втома після аукціону та цієї розмови зі Стеллою нарешті почала навалюватися на плечі, але в голові панував дивний, невластивий мені безлад.

Я ловив себе на думці, що весь цей час, поки машина летіла нічною трасою, хотів лише одного – побачити її. Це було безглуздо й нелогічно, адже ми все обговорили, з ранку підпишемо контракт, умови зафіксовані.

Вона мала спати. Але це раптове, голодне бажання знову зазирнути в її чорні очі штрикало десь під ребрами, змушуючи прискорювати крок.

Порівнявшись із дверима виділених їй кімнат, я помітив тонку смужку світла на підлозі. Не спить.

Зупинився, занісши долоню над ручкою дверей, але так і не торкнувся. Не варто. Дівчина виснажена, моє нічне вторгнення лише додасть їй паніки. Нехай звикає до безпеки, всі розмови – зранку.

Я вже збирався розвернутися і піти до власної спальні, як раптом замок тихо клацнув. Двері повільно відчинилися.

Діана стояла на порозі, і в мене на секунду перехопило подих. Вона вже встигла переодягнутися – на ній був простий світлий халат, мабуть, із тих, що підготувала прислуга.

Без вечірньої сукні та макіяжу, з розпущеним темним волоссям, що хвилями падало на плечі, вона виглядала крихкою, майже невагомою. Але погляд цих глибоких очей залишався тим самим – палаючим, натягнутим, як струна. В руках вона міцно, до білих кісточок на пальцях, стискала мобільний.

– Не спиться? – тихо запитав я, залишаючись на місці.

Вона хитнула головою, кусаючи губи. Зробила крок уперед, виходячи в прохолодний коридор, наче в кімнаті їй бракувало повітря.

– Я почула, як під’їхала машина, – її голос був тихим і втомленим, без жодного світського глянцю. – Хотіла переконатися... Мені досі здається, що це якийсь сюр. Що так не буває. Що він не прийде...

Вона замовкла, переводячи подих, і раптом безпорадно протягнула мені телефон. Екран якраз спалахнув від чергової вібрації.

«Живо бери слухавку, інакше Соня завтра ж змінить адресу».

Я пробігся поглядом по рядках. Всередині миттєво закипіла глуха, важка злість на Бориса, яка супроводжувалася дивним, майже інстинктивним бажанням закрити Діану собою від цього бруду. Цей пацюк продовжував смикати за мотузки, навіть не здогадуючись, що вони вже обрізані.

Я спокійно забрав мобільний з її холодних пальців і натиснув кнопку блокування. Екран згас, забираючи з коридору це роздратоване світло.

– Не прийде, Діано, – я зробив крок ближче, змушуючи її підняти голову. Мій голос звучав тихо і вагомо, я вкладав у кожне слово всю свою впевненість, щоб вона нарешті її відчула. – Соня спить за цими дверима. Мої люди вартують біля будинку твоєї Аліни на випадок, якщо Трас спробує туди ткнутися. Твій вітчим більше нічого не зможе тобі заподіяти. Твоя безпека – моя турбота. Забудь про нього хоча б на цю ніч.

Вона дивилася на мене, і я бачив, як у її очах страх повільно поступається місцем усвідомленню того, що небезпека позаду. Вона була так близько, що я відчував чистий, легкий запах її шкіри після душу – без жодних нудотних парфумів, які ще годину тому душили мене в машині. Від цього аромату і її близькості в грудях знову дивно натягнулася якась жила.

– Тобі потрібно відпочити, – вже м'якше додав я, повертаючи їй згаслий телефон. – Завтра почнеться зовсім інша гра. І мені потрібна притомна дружина, а не бліда тінь. Спи, Діано. Ти в безпеці.