Глава 5-продовження

Діана

Телефон у моїй сумці вібрував так скажено, наче збирався вибухнути. Екран знову і знову висвічував одне й те саме ім’я: «Борис». Я стискала пальці на колінах, відчуваючи, як нігті впиваються в шкіру крізь тонку тканину сукні. Здавалося, якщо відповім, з динаміка хлине отрута.

– Можете вимкнути, пані Діано, – пролунав з переднього сидіння низький, напрочуд спокійний голос.

Я підняла очі й зустрілася в дзеркалі заднього виду з уважним поглядом водія.

Коли проводжав мене до машини, він представився Тимофієм. Справжня залізна брила – за тридцять п’ять, військова виправка, коротка мілітарі-стрижка і тонкий старий шрам, що перетинав ліву вилицю. Він виглядав небезпечно, як і все оточення Корсака, але в його великих долонях, що впевнено тримали кермо, не було агресії. Тільки міцна, заземлююча впевненість.

Поряд із ним сидів ще один охоронець не менш серйозного вигляду, Денис. Щоправда, той більше мовчав, уважно скануючи все навкруги поглядом.

– Не можу, – тихо озвалася я, ковтнувши клубок у горлі. – Якщо я вимкну, він зрозуміє, що я щось задумала. Почне шукати Соню.

– Не бійтеся. Поки ви з нами, до вас ніхто не торкнеться, – Тимофій коротко крутанув кермо, повертаючи в темний провулок. – Це наказ боса. А Кас’ян Єгорович слів на вітер не кидає. Відпочивайте, нам їхати ще хвилин десять.

Відпочивати? Моє серце калатало як навіжене. Я щойно круто змінила не тільки своє життя, а й Сонечки. А раптом це помилка?!

Телефон я так і не вимкнула, тільки в тихий режим поставила. Коли машина зупинилася біля звичайної дев’ятиповерхівки, де Соня ночувала в подружки, паніка накотила з новою силою. Вже майже одинадцята, дівчатка спати мають. А тут я.

Аліна, мама маленької Міли, відчинила двері одразу ж. На ній був байковий халат, а на обличчі – щире занепокоєння, яке миттєво змінилося переляком, коли вона побачила за моєю спиною Тимофія з Денисом.

– Діано? Що сталося? – Аліна притисла руку до грудей, з острахом позираючи на чоловіків у чорних костюмах в коридорі.

– Аліно, пробач, благаю, – я ледь стримувала сльози, стиснувши її руки. – Виникли дуже термінові сімейні обставини. Мені потрібно забрати Соню. Негайно. Прямо зараз.

– Коли ти зателефонувала, вона вже спала. Я поки не будила. Діано, ти сама не своя. Що коїться? Допомога потрібна?

– Будь ласка, просто віддай мені сестру! – мій голос зірвався на шепіт, повний розпачу.

Аліна більше не питала. Вона метнулася в дитячу і за хвилину вивела Соню, несучи невеличкий рюкзачок з її речами. В мене відлягло від серця – я шалено боялася, що Борис щось запідозрить і встигне раніше за мене.

Сестричка була зовсім заспана, в улюбленій піжамі з ведмедиками, вона терла кулачками очі й нічого не розуміла.

– Дінусю?.. – пролепетала мала, протягши до мене худенькі ручки. Вона була такою маленькою, тендітною і беззахисною, що в мене защеміло в грудях.

Я хотіла взяти її, але вісім років все ж вже надто великий вік, я б її не підняла. Лише притиснула до себе. І тут на крок уперед невимушено виступив Тимофій. Цей залізний гігант акуратно, майже невагомо загорнув Соню в плед – де і коли тільки взяв? Невже Кас’ян і це передбачив? І одним рухом підняв на свої величезні руки. Мала навіть не злякалася – вона просто ткнулася носом у його плече і знову заплющила очі.

– Речі всі? – тихо запитав Тимофій у Аліни. Та лише мовчки кивнула, остаточно онімівши від побаченого. – Тоді йдемо.

Ми швидко спустилися до машини. Борис знову дзвонив і закидав повідомленнями мої месенджери. Екран світився в темряві салону як прокляття.

Тимофій обережно посадив Соню поряд зі мною на заднє сидіння, і я обійняла її, вкладаючи собі на коліна.

Коли ми виїжджали, назустріч заїхав ще один темно-сірий позашляховик, дуже схожий на наш чорний. Напружившись, я ледь шию не звернула. Так намагалася його роздивитися.

– Борис... якщо побачить, що нас нема... він же прийде до Аліни! – пробурмотіла.

– Не хвилюйтеся, то наші, – посміхнувся Тимофій. – Повартують трохи. Наказ боса.

Ох. Я схопилася за щоки, які спалахнули червоним. Корсак, здається, все і одразу встиг продумати!

За містом машина звернула до елітного приватного сектора. Перед нами розійшлися важкі автоматичні ворота, і ми в’їхали на територію величезного маєтку. Будинок Кас’яна Корсака вражав і лякав водночас. Це була сучасна, монументальна фортеця з темного дерева, бетону та величезних панорамних вікон, у яких відбивалося нічне небо. Навколо – ідеальний газон, високий паркан і глухі силуети охорони по периметру. Мурашки пройшли шкірою.

Тимофій заніс Соню всередину, піднявся на другий поверх і безпомилково відкрив двері однієї з кімнат. Вона була просторою, у світлих пастельних тонах, із величезним ліжком і запахом дорогого дерева та чистоти. Чоловік обережно поклав Соню на шовкові простирадла, поправив плед і повернувся до мене:

– Розташовуйтеся, вам виділено дві суміжні спальні. Кухня на першому поверсі, холодильник у повному вашому розпорядженні. Ванна там, чисті халати, білизна, щітки і саме необхідне у шафах, все інше буде з ранку. Потрібно ще щось?

– Ні, дякую, – ледь чутно відповіла я.

– Спокійної ночі. Моє місце у прибудові на першому поверсі, якщо що – я на зв'язку.

Він витягнув свій телефон, щось набрав, і мій дзвякнув повідомленням від Тимофія «дзвонити сюди». Хоча я свій номер нікому не давала!

Двері тихо зачинилися. Я залишилася наодинці з сестрою і своєю абсолютною невідомістю.

Адреналін, який тримав мене весь цей час, раптово зник, залишаючи по собі дику, паралізуючу втому. Я безсило опустилася на край розкішного ліжка, дивлячись на заспане личко Соні. Потім озирнулася навколо.

Що я накоїла? Чи правильно я вчинила? Страх заповзав під шкіру, нашіптував, що я могла припуститися найбільшої помилки у своєму житті. Я так відчайдушно тікала від пастки, яку мені приготував Борис, що добровільно стрибнула в пащу до іншого хижака.