Належу йому

Глава 11

Я не знаю, вірити Алмазову чи ні. Його історія… дивна. Яка матір залишить ось так під порогом свою дитину? Тим паче таку крихітну.

Але в будь-якому випадку я йому щиро вдячна. Що не пройшов повз. Усе ж товариство цього чоловіка набагато приємніше й безпечніше для мене, хоч він мене і лякає, ніж те, що могло статися, якби Руслан не виграв мене в Стаса.

— Не скажу, що вірю тобі, але зараз головне — здоров’я Кіри. І якщо нас накриє поліція, я буду говорити, що ти мене тут силоміць тримав, — попереджаю його із серйозним виглядом.

А це і справді чудова ідея. І правдоподібно.

Руслан усміхається моїм словам. Потім набирає когось на телефоні і йде з кімнати, залишаючи мене саму з дитиною.

Кіра все ще плаче. Її личко червоне. Я згораю від хвилювання. Раптом це пневмонія? Я коли повернулася з Русланом, виявилося, що в кімнаті працював кондиціонер. Ярослав увімкнув його на вісімнадцять градусів, а дівчинка була поруч. Могло ж надути.

Очікування зводить із розуму. Відчуття, ніби ціла вічність минула, але насправді Алмазов повертається лише за п’ятнадцять хвилин.

— Давай її мені, ти втомилася.

Він бере Кіру на руки трохи з побоюванням. Відразу видно, що він поняття не має, як поводитися з маленькими дітьми.

— Може, краще я? — запитую несміливо.

— Ти виглядаєш змореною і блідою. Відпочинь трохи, педіатр незабаром буде. У Яра минулого року інтрижка була з молоденькою лікаркою, добре, що номерок зостався.

Я закочую очі. По Ярославу, до речі, видно, що браком жіночої уваги він не страждає. Ці його погляди, усмішка — усе в ньому видає легковажного хлопця. Він, певна річ, красень, але мене анітрохи не приваблює такий тип чоловіків. Можливо, років так за десять він вгамується і буде готовим до серйозних стосунків.

А ось про Руслана однозначно сказати нічого не можу. Тому що навіть уявити нікого не можу поруч із цим похмурим, небезпечним і дратівливим чоловіком. У такого закохатися можуть лише ті, хто надає перевагу поганим хлопчикам.

Я сідаю на край ліжка, не відводячи погляду від Руслана. Він виглядає безпорадним, намагаючись заспокоїти доньку. Хвилин п’ять спостерігаю за цією картиною, потім все-таки не витримую.

— Ти не справляєшся. Зараз її взагалі впустиш, — схвильовано кажу я.

— Не думав, що з немовлятами так складно.

Здається, у нього виривається зітхання полегшення, коли я в нього забираю Кіру.

— Потрібно змінити їй підгузок. Я у ванній.

На щастя, педіатр, як і обіцяв Руслан, приїжджає швидко.

Це миловидна дівчина з великими зеленими очима, років на п’ять старша від мене. Вона впевнено проходить у кімнату, кивком вітаючись із нами. Відразу визначає, де знаходиться її пацієнт.

— Так, нумо подивимося, що в нас тут, — вона зупиняється біля ліжка, відчиняє свою валізку.

У дверному отворі я помічаю Ярослава. Він щось говорить Руслану, але я не чую, оскільки Міранда ставить мені кілька запитань щодо Кіри.

Деякі з них я не до кінця розумію, тому Алмазову доводиться перекласти.

— Нічого страшного немає. У Кіри всього лише ріжуться зубки. Від цього й температура. Це потрібно пережити. І їй, і вам, — дивиться на нас із Русланом, напевно вирішивши, що Кіра — наша донька.

Я червонію і зніяковіло відводжу погляд. Руслан стоїть поруч зі мною. У погляді прослизає полегшення.

— Я випишу рецепт, це трохи полегшить стан і зніме температуру. Наберіться терпіння й не хвилюйтеся, — усміхається нам Міранда.

— Дякую, — дякує їй Руслан, коли вона простягає клаптик із рецептом.

— Я проведу Міранду, — відлипає від стіни Ярослав.

— Я тоді в аптеку зганяю, — каже мені Алмазов.

У кімнаті ми з малятком знову опиняємося самі. Вона трохи притихла, але як би я не намагалася, а заколисати її не вдавалося. Я згадую як постійно скаржилася наша сусідка, що у її сина ріжуться зуби. Стіни в нас тонкі й щоночі ми разом із нею не могли заснути, через те що дитина плакала. Літо, вікна відчинені, щоб врятуватися від спеки, плач було чути по всьому будинку. Й особливо нервові в грубій формі просили заткнути дитину. Хтось, здається, навіть поліцію викликав.

Незабаром повернувся Руслан, ми уважно вивчили рекомендації Міранди й дали ліки Кірі.

Я сіла на ліжко, упершись спиною в узголів’ї й влаштувала дитину в себе на грудях. Руслан, на мій подив, розтягнувся поруч.

— Уже третя ночі, якщо почне плакати, я спробую її заспокоїти, тобі теж потрібно поспати. Завтра весь день із Кірою сидіти.

— Дякую, — кивнула йому з вдячністю, тому що і справді неймовірно втомилася. І не впевнена, що якщо Кіра почне плакати, то я почую крізь сон.

Ми мовчки лежали в одному ліжку. Це трохи бентежило і хвилювало. Руслан, здається, зовсім не такий монстр, яким мені здався одразу.

На мить уявила, що Кіра — моя донька, а Алмазов — чоловік. Ситуація зараз дуже схожа на те, що переживає подружня пара з появою дітей.

Я почала засинати коли відчула, як поруч хтось заворушився. Насилу розліпила повіки. Руслан забрав у мене дитину. Спорудив щось на зразок люльки з покривала між нами й поклав її туди. Сам повернувся на бік, обличчям до мене й доньки. Наші погляди зустрілися і я заплющила очі, провалюючись у сон.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше