Юність Петра

Петро Семияз прокинувся. Голова гуділа після вчорашньої вечірки. Його кумир ‒ Валентин Солодченко (на прізвисько Фантомас, Фантом, Фант чи Фантік ‒ дивлячись як для кого) святкував черговий вихід на «свободу», тож зібрав найближчих друзів. Звідусюди зʼїхалося з пів сотні бувальців, щоб привітати щасливця. Здається, Петро усім сподобався і витримав важке випробування пиятикою.

Десь далеко заспівав півень. Петро розплющив очі, посміхнувся вчорашнім спогадам. За вікном ледве світало. Потягнувся, правицею увімкнув радіоприймача, той затріщав, перескакуючи з хвилі на хвилю. Знайшовся більш-менш стійкий сигнал «Свободи». Обговорювали перемогу бразильців на чемпіонаті світу.

Про це він і так знав, бо слідкував за матчем по телевізору. Вже хотів вимкнути приймача, аж надійшли свіжі новини про те, що під Ленінградом заарештували сіоністів, які з метою втечі за кордон намагалися захопити літак.

Прислухався. Подія привернула міжнародну увагу до проблеми еміграції з СРСР. Знову вистромилося на світ «єврейське питання». Неочікувана перемога ізраїльтян у шестиденній війні вдарила і по радянському престижу. «Інвалідам пʼятої графи» скрізь закручували гайки. Відкрито про це говорити було заборонено. Цензура вимагала інформаційного вакууму, тому-то шумотрони глушили «ворожі голоси». Сьогодні «Німецької хвилі» майже не було чутно.

‒ Пора й моїм хлопцям збити пиху, ‒ скривившись, Петро потягнувся. Відкинув тонку ковдру, хутко підхопився з вузького ліжка. Натягнув на чорні сатинові труси бавовняні спортивні штани, вибрав свіжі шкарпетки. Взувся у новенькі китайські кеди на білій ребристій підошві. Такі були не в кожного!

Покрутив головою, розминаючи шию. Пружною ходою подався до повного відра на деревʼяному ослінчику, зачерпнув і неквапом випив холодної криничної води.

Поглянув на своє віддзеркалення: під очима ‒ темні кола, набряки, обличчя пом'яте:

‒ Бісів Микола! Здається, збрехав, що купив самогон у тітки Мурашки! Від її напою таких наслідків не бувало! ‒ хвиля невдоволеної смути наштовхнула Семияза на думку надавати Миколі по пиці замість прочухранки.

Петро штовхнув двері, перестрибнув через дві сходинки, ковтнув свіжого повітря. Юнацьке тіло оживало. Повів широченними плечима, зробив кілька присідань, потягнувся. Опорожнився за деревʼяним нужником і подався на ранкову пробіжку.

Слідкуючи за диханням, потроху набирав швидкість. Пробігати кілька кілометрів ‒ було чи найулюбленішим ранковим заняттям Семияза.

Перестрибував, мов з пенька на пеньок, по острівцях залишків асфальтівки, що петляла, підіймаючись догори, вишукував очима нові вирви, щоб потім оминати їх. У вибоїнах розбитої дороги полюбляли копирсатися в пилюці кури та собаки. Коли ями сягали колін, жителі латали їх звичайною жужелицею, яка під час дощу легко вимивалася. Заглибини все ширилися. Інколи поверхню скріплювали бетоном, який швидко тріскався, інколи ‒ масивною каменюкою. Від того вулиця вперто виглядала битою й горбатою, мов після бомбардування.

Рідкі перехожі, що прямували на базар, упізнавши в кремезному хлопцеві того грабіжника, який нещодавно повернувся з тюрми, зупинялися: чекали, доки той пробіжить повз них.

До помешкання Миколи навіть пішки було хвилин десять, тож невдовзі Петро гепав кулаком у двері під виноградною лозою. Хата батьків Миколи Рєзніка була габаритна, мати ж бо давно промишляла самогоном і спекулювала сметаною, яку цупила з міського молокозаводу.

Приятель зʼявився у проймі дверей, протираючи очі. Петро зозла заліпив йому зліва у щелепу. Микола встиг відхилитися в останню мить. Зайняв боксерську стійку, крутнувши плечима, прослизнув у двір. Удруге наніс удар правицею в живіт ‒ Микола, увібравшись, стримав напад.

«От гад!» ‒ Петро почувався невдоволеним: жоден удар не поцілив, як йому б хотілося. Почав бити ногами: короткий підстрибок на лівій, щоб скоротити дистанцію, правою ‒ різкого стусана. Рєзнік швидко пристосувався до ударів: встигав відступати, схилявся над ногою, дозволяючи лише злегка доторкнутися до твердого живота.

При бажанні Микола міг дати гідну відсіч, нападникові б мало не здалося, але він лише відступав, доки Семияз не стомився. Хлопці були майже одного зросту, проте Рєзнік був значно худішим за товариша й повороткішим. Його мускулисті довгі руки знали, що робити, і, можливо, Микола б упорався з супротивником, проте не міг собі цього дозволити, бо Петро став уже беззаперечним авторитетом серед дворової шпани і не терпів опору.

‒ З тебе червонець, падла! Чим ти нас учора частував?! ‒ з люттю прохрипів Петро, виконуючи різкі обманні рухи. Микола помітив, що супротивник знесилений, став підігрувати йому, мов на тренуваннях з боксу.

‒ Петровичу, та вгамуйся хоч на хвилю! Я покуштував мурашчине пійло, мені воно здалося гарним, ‒ намагаючись надати голосу низького грубого тембру, глухо промовив Рєзнік.

‒ Брешеш! ‒ Петро знову цілив кулаком у щелепу.

‒ Петровичу, зачекай хвилину, батьки ж побачать! ‒ благав Микола.

‒ Мені начхати, давай хутко! ‒ Семияз сплюнув. Підійшов до ґанку, де з півдесятка гирь були виставлені в рядок. Вибрав дві пудові, поклав на плечі й почав присідати. Відчувши, як м'язи налилися силою, встав, потряс ногами, розслабився.

Микола миттю зник у хаті. Коли вийшов, Петро побачив його втягнуту голову, протягнуту руку з грошима. Задоволений від такої демонстрації покори, враз підняв підборіддя, зверхньо втупився у Рєзніка:

‒ Завжди слідкуй, чим пригощаєш поважних гостей, іншим теж передай! ‒ і загрозливо вихопив червону купюру. Відчув, як тепло розлилося усередині від відчуття всевладдя, і вже спокійно запитав:

‒ Як справи зі Стецьком?

‒ Ще не знайшли. У Харцизську в нього дві сестри. Може, поїхав до них... Відправив туди хлопців, завтра повинні повернутися. Будуть новини, Петровичу, відразу дам знати, ‒ голос Миколи став діловитим.

‒ Добре, не затягуйте, ‒ в тон йому відповів Петро, хруснув шиєю і побіг додому.