ЧАСТИНА ТРЕТЯ

**********
Але не тільки час лікує рани,
Стирає з пам’яті болючі всі слова…
Буває так: хтось зовсім не знайомий
На тебе дивиться, закохано, щодня.
Цей перший крок на зустріч –
Із страхом, не сміливо
Тепер кожен наступний –
Впевнено й щасливо.
У натовпі зустрілись різні дві людини,
І склались ідеально… мозаїки частини.
Найперший поцілунок – на смак, як виноград
І рук – не роз’єднати… і зупинився час.
Сміюсь: який ти дивний – не любиш шоколад,
І я – дивакувата: повірила… у нас.
11.08.2017 р.

Коли я з повними пакунками продуктів вийшла з «Сонцедару», то була впевнена, що точно забула купити щось, що лінувалася внести до списку і подумки відмітила в голові. Мені було паскудно, адже спершу спогади про загиблого Богдана лягли тінню на мою душу, а тоді і туга за Тарновським колупнула розбите серце… Опустивши пакунки на лавку поряд з маркетом, я дістала навушник і поставила на повтор улюблений трек, разом з тим прочитавши повідомлення від тітоньки Агнети, де вона писала, що через годину змушена буде повернутися додому, щоб забрати Даню зі школи, адже Єва поїхала у справах до сусіднього міста і повернеться лише увечері. Все це я знала, адже вранці за сніданком ми з тіткою Агнетою і бабусею обговорювали розпорядок дня, так би мовити, тому я відписала, що вже все купила і десь за двадцять хвилин буду вдома.

Начебто все купила…

Дарма я вдягнула цей пуловер, бо ж спека така, що можна було взагалі у футболці вийти з дому. Ні, гуляти пішки я любила та і на дворі справді любо і сонячно, проте з двома важкенькими пакунками… Гм, наступного разу все таки візьму велосипед!

Я сховала смартфон до задньої кишені джинсів і впевнено підхопила пакунки, а тоді спокійно приготувалася іти тротуаром вздовж вулиці, коли раптом щось мене змусило завмерти і кинути погляд на кіоск навпроти маркету. Не знаю, як я не випустила продукти з рук та і взагалі встояла на ногах, але там, на перетині двох вулиць під розлогим безлистим каштаном був не хто інший, як мій колишній… колега – Річард Тарновський власною персоною. Спирався на свій припаркований збоку чорний «BMW» і жваво розмовляв з кимось по телефону, затиснувши під пахвою червону течку для документів.

Оk, це вже тотальний, колосальний, катастрофічний збій у матриці життя! Навіть по-літньому теплий листопад вже не здавався таким дивним, як поява у Критному цього персонажа. Це ненормально, він не має тут бути. Річард взагалі вже більше року перебуває за кордоном у Польщі, а якщо і повернувся – то що він робить тут, у Критному? Що за?!..

Слідуючи непорушному правилу свого життя, що такій дивачці, як я, слід триматися подалі від всього ненормального, аномального, а містичного – тим більше, – я глибоко вдихнула і розвернувшись, швидко рушила геть, мугикаючи собі під ніс трек з навушника. Скрипучий голос у мене за спиною змусив просто таки остовпіти і злякано заклякнути, але навіть тоді я не випустила бідових пакунків з рук:

– Як бабця, Ладо?
Оглянувшись, я побачила на краю лавки скоцюрблену старечу фігуру худої як тріска і старої, як саме, мабуть, Критне баби Лавришки, яка похмуро зиркала на мене вицвілими очима з-під сивої-сивої чуприни, накритої квітчастою хусткою. Про цю особу у місті ще коли я й не народилася ходила не добра слава, але я у таке все не дуже й вірила. Тільки те, що до храму Божого, як всі порядні бабці на схилі років Лавришка не ходила – було правдою.

– Добрий день! Не помітила вас одразу, вибачте. У бабусі все добре, дякую, що спитали. А ви самі… Як поживаєте?

– Та ще живу, як бачиш… А сама ти як, доню?

Я мимоволі кинула погляд на каштан біля кіоску, але ні Тарновського, ані його автівки там вже не було. Може, привиділося? Можливо, але схвильоване серце, що стукало у грудях як після марафону – свідчило, що це ніяке не видиво.

– У мене все чудово, дякую.

Баба Лавришка всміхнулася глузливо і вивільнивши руку з кишені поношеної куртки – постукала вказівним пальцем по своїх грудях, де серце – і спитала:

– Тут теж – чудово?

На мить у мене перехопило подих, а по спині пробіг моторошний холодок. Забиратися б звідси якнайшвидше, проте я лише весело всміхнулася і переклавши пакунки в ліву руку, праву простягнула розкритою долонею старій бабі і сказала:

– Поворожити мені хочете? Ну давайте, тільки швидко, бо я поспішаю до бабусі.

Лавришка сховала руку до кишені і придивилася до мого обличчя так пильно, ніби справді могла бачити і читати, що у мене на душі та чому болить моє серце.

– Знаєш, де старий не добудований будинок Кульчицьких? Певно, що знаєш, бо ж майже виросла тут з нами, у Критному… Якщо напишеш своє найпотаємніше бажання і сьогодні вночі сховаєш його всередині того дому – воно істинно здійсниться і той, хто суджений тобі – ще на світанку нового дня буде з тобою і вже ніщо вас не розлучить.

Ще трошки, і у мене точно почнеться істерика. Слід буде перевірити, чи не лишилися десь в телефонній книзі контакти Анжеліки Борисівни, бо це вже… Тут без антидепресантів не обійтися.

Я знову розклала продукти в обидві руки, а тоді нервово труснула головою, закинувши довгу косу за спину і якомога спокійніше відказала:

– Перекажу бабці від вас вітання, а зараз вибачте, бо я поспішаю…