ЧАСТИНА ДРУГА

**********

…Дозволь все заборонене й шалене.
Ти не такий, як всі… ти – інший
І не тому, що ти не любиш шоколад
Напевно, серцем ти – добріший
Для тебе й ворог – друг і брат.
Таких, як ти – лишилося так мало…
Таких, як ти – я ще не зустрічала…
І хоч знайомі ми якихось дві години,
Вже відчуваю: ти – моя людина!
Мабуть, тобі доводилось втрачати
Й самотньо крокувати по життю,
Тому боїшся серце відкривати:
Поклявся не казати більш «люблю»…

Я лежала на ліжку, закинувши руки за голову і майже не моргаючи – дивилася у стелю. Рядки клятого вірша знову крутилися у моїй голові, мов рій надокучливих мух, приваблених падлом, кинутим просто неба. Я проспала від вечора до самого ранку і була вдячна тітоньці Агнеті за те, що не розбудила мене одразу, коли бабуся прокинеться, так як ми і домовлялися.

Мені стало соромно і ніяково, адже гарна ж я онука: відколи переступила поріг дому, то навіть ще не привіталася і не бачилася з недужою бабцею, доглядати та втішати яку я, власне, і приїхала. Слід було підвестися з ліжка і піти в душ, а потім спуститися вниз і – спочатку пройти у спальню бабці Яри та міцно-міцно розцілувати і обійняти її, а тоді вже разом з нею піти на кухню, де тітка Агнета вже напевне начаклувала смачнючий сніданок.

Судячи із запаху, що все ж долинав навіть на другий поверх і проникав у кімнату крізь усі шпарини – на сніданок був бульйон з домашньої курки, товчена бульба з м’ясною підливкою ну і мої улюблені налисники з сиром та родзинками. Гммм… Буде справжнім дивом, якщо за ці два тижні я не наберу 2-3 зайві кілограми, що для моєї й без того не надто тендітної фігури виявиться просто катастрофічним лихом.

Захопивши з комоду рушник та халат, я рушила до ванної кімнати і по дорозі затрималася, щоб розсунути штори та визирнути у вікно.

Тільки восьма година за Києвом, а на вулицях Критного вже наповну вирувало життя! Всюди снували автівки та велосипедисти, фургони доставки та звичайні місцеві, які квапилися кудись у своїх справах. Так, «місцеві з домішками», якщо можна так виразитись, адже війна змусила шукати у Критному прихисток уродженців і Донецької, і Сумської, Полтавської, Харківської, Чернігівської та Київської областей, і з Херсонщини… Тут, на заході України їх радо прийняли, якщо судячи зі слів тітоньки Агнети більшість родин вирішили залишитися поміж критнянців і після завершення війни.

Сьогодні п’ятниця, але дитячий майданчик у житловому корпусі через вулицю зібрав стільки дітвори, що складалося враження, ніби вже вихідні. Що ж, можливо у батьків цих гавриків зранку знайшлися важливіші справи, ніж розвести своє потомство по школах і дитсадках а, можливо, для цього були якісь інші цілком прийнятні причини – я не знала, але мене взагалі це й не обходить. Погода сприяє довгим прогулянкам: безхмарне, як влітку, небо і ні вітру, ні дощу. Можна подумати, що котрийсь з весняних місяців побився з листопадом об заклад і виграв, якщо повернувся до нас з мошкарою, температурою +20 та цвітінням восени.

Поверхом нижче на кухні у тітки Агнети щось впало і гучно грюкнуло об плити долівки: схоже, баняк якийсь чи що і я всміхнулася, почувши смачну просту лайку від жінки, яка за освітою була медиком з двадцятирічним стажем роботи, а після скорочення ще майже двадцять років пропрацювала у пансіонаті для літніх людей в сусідньому з Критним місті. Вона і вплинула на свою подругу і однокласницю, виявивши у тої ознаки серцевої недостатності, а пізніше поїхавши з нею до хорошого фахівця та за сумісництвом одногрупника з медфаку, який після обстеження порекомендував оперативне втручання і якнайшвидше.

Словом, ця жінка, що за життя не мало хильнула власного горя – стала для бабусі янголом-охоронцем і я та моя родина не знали, як віддячити їй за доброту і підтримку у найважчі часи…

Просушуючи волосся, я тяжко зітхнула і прикрила повіки, мов би проганяючи образ з минулого, який не бажала бачити. Високий і білявий зеленоокий хлопчина з найщирішою у світі усмішкою і не завжди смішними та доречними жартами: ось він промчав повз мене на мотоциклі, а ось щойно вибрався з річки на всіяний галькою берег і підбігши до мене – по-собачому затрусив головою, влаштувавши «дощик» і тішачись своїй витівці. Нам ледь двадцять і ми бачимося та гуляємо тільки тоді, коли я приїжджаю гостювати у Критне до бабусі зі Львова, але ці дружні зустрічі завжди лишали по собі купу позитивних емоцій та веселий настрій.

Безсумнівно тітонька Агнета молилася всім святим, щоб у мене з її онуком склалися взаємні і щирі почуття, а там і освідчення, і весілля, дітки… Хехех, але хіба могла така дивакувата особа, як я, – виправдати очікування простих нормальних людей? Точно ні!

Ми з Богданом дуже добре ладнали, чудово проводили час разом та й взагалі в очах сторонніх і близьких виглядали ідеальною парою, проте…

Він не розумів мого бажання здобути освіту, побачити світ, подорожувати і головне – творити! Коли він бачив мене дорогою зі школи зі стосиком нових нечитаних книжок у руках, то вже заздалегідь кривився і хнюпився розуміючи, що сьогодні ми не дуже і довго гулятимемо, бо всі мої думки і бажання зводитимуться до того, щоб якнайшвидше з головою пірнути у нові книжки. А коли я тицяла йому під ніс власні авторські вірші та оповідання, міні-романи або просто ділилася якимись химерними думками та фантазіями на кшталт «А що, якщо все навколо нас – не справжнє? А що, якщо ми колись вже проживали це життя, але просто цього не пам’ятаємо?..», – то Даня відсахувався від мене, мов чорт від кадила. Його знайомство з книжками завершилося шкільною програмою, та і ту він ледь осилив, називаючи нудною та не потрібною справою. Якось, коли у школі ми проходили «Ромео та Джульєтту» мого улюбленого Шекспіра, я спитала у Дані: