ЧАСТИНА ПЕРША

Я завжди виглядала молодше свого віку – виграла, так би мовити, генетичну лотерею. Тому сприймала як належне увагу братових однолітків і ніколи не ображалася, коли старші в родині докоряли мені тим, що я досі поводжуся, як дитина.

О, так! Я дитина і залишуся нею вічно. Не так, як Пітер Пен та його товариші, а… душею.

Мені вже трошечки за тридцять, але я досі із захватом переглядаю улюблені з дитинства фільми та аніме, плачу і розчулююся, коли у книжці чи на екрані перемагає добро і дружба, а всі казкові принцеси врятовані своїми красенями-принцами…

І хоч мені вже трошечки за тридцять і принцеса з мене, хехех! – така собі, але я досі не втратила надії, що Небо і для такої дивачки, як я – підготувало зустріч із принцом, який теж трошечки інакший, а тому чекати на нього доведеться довше, ніж зазвичай на принців чекають пересічні принцеси.

Тому я нікуди не поспішаю і залишуся такою ж дитиною навіть у сорок з гаком років.

А нащо поспішати? Я ж виграла лотерею.

Так. Мені притаманний певний інфантилізм та надмірна мрійливість, проте ніхто й ніколи не називав мене безвідповідальною та не серйозною. Я можу начхати на власну безпеку та добробут, але ніколи не буду байдужою стосовно рідних та близьких.

Саме тому я так хвилювалася і зовсім не спала минулої ночі, боячись не встигнути на ранковий потяг до малолюдного містечка Критне, щоб на протязі двох тижнів доглядати свою сімдесяти п’ятирічну бабусю, якій належало пройти реабілітацію після оперативного втручання на серці.

Ні, це тільки звучить страшно і складно, проте насправді потрібно просто дотримуватися режиму та вказівок лікарів, і тоді все з бабусею Ярою буде добре. Турбота і спокій, дієта, сон та вчасний прийом ліків… Хіба я з усім цим не впораюся якнайкраще? Та і мені самій піде на користь помірне життя і ледь торкана природа Критного.

Серце бабці Яринки зносилося з тривогами та поважними роками, я ж своє…

Розбила.

**********

Іди мені на зустріч, не назад
Зніми цю маску й покажи обличчя.
Зізнаюсь: теж я маю безліч вад,
Але повір – це зовсім не трагічно.
Ти прикидаєшся суворим й небезпечним
Бо, бути з кимось дуже вже не звично,
Але не бійся звикнути до мене…

– Ладочко! Ладко, чи ти це, дитино? Оооох!

Ну ось, почалося.

Думки мої миттю переплуталися і рядки того клятого пророчого вірша, який я ненавиділа всією душею, але рука все ж не підіймалася знищити власне творіння – теж розлетілися в моїй голові, мов жовто-брунатне опале листя, що шурхотіло та шепотіло у мене під ногами, вкриваючи широку вулицю.

Тітка Агнета з усіх ніг, що при її огрядній вазі та поважних роках було справжнім подвигом – поспішала мені на зустріч, вигукуючи моє ім’я. Щойно я скрипнула старою хвірткою і увійшла на просторе подвір’я бабусиного будинку, то тільки і встигла, що кинути важкеньку дорожню сумку на лаву – і одразу ж руки тітоньки пригорнули мене, а обличчя притулилося до огрядних грудей і ніс автоматично занюхав аромат котлеток та свіжозвареної кави… Порожній шлунок на все це відповів сердитим «ууууррррбуууррр», а на душі одразу стало спокійно і затишно, адже мене тут любили і давно чекали.

– Такого теплого листопаду я вже давно не пам’ятаю. Матінко Божинька, та в мене ж лілії, і гіацинти, і… ой, та все в городі і садку зеленіє та цвісти проситься, мов навесні! Що ж тій природі у голові паморочиться, чи що?

Я скрушно похитала головою, погоджуючись зі словами тітки Агнети, але вголос нічого не відповіла, бо щелепи мої завзято розправлялися з котлетами, пиріжками та рештою смаколиків, якими був заставлений весь обідній стіл. Природньо, що після кількох годин у потягу та хвилювань ситне частування зробило свою справу і мене нещадно зморив сон, хоч я і сьорбала час-від-часу каву з молоком із великого керамічного горнятка, що було формою схоже на торбинку Санти: червоно-біле і пузатеньке.
Я почувалася розслабленою та цілком задоволеною життям, тому дещо неуважно слухала розповіді, а радше плітки, якими щедро ділилася тітка Агнета та яких ніколи не бракувало у Критному. Словом, за годину я вже знала «все про всіх» з такими деталями, ніби й не гостювала тут востаннє два роки тому. Й собі відсьорбнувши ароматної кави – тітка кивнула мені за спину і зітхнула з полегкістю та вдоволеною усмішкою:

– Ось і сонце сідає, а ти, Ладочко, якраз встигла до сутінків. Ох і тривожилися ми з твоєю бабцею, аби той потяг тим бідовим маршрутом вчасно доїхав. Сама знаєш, як тепер тяжко з тими будівництвами та туризмом… Тільки рік по війні, а ті політикани вже собі «европу» всюди малюють… А най би їм!..

Я важко ковтнула і відвернулася до вікна, роздивляючись ліхтарі на вулиці вздовж парканів і неспокійні тіні, яких цього теплого листопадового вечора не бракувало ні на стінах та дахах будинків, ані в понівечених війною душах критнянців.

Подякувавши за смачну вечерю і цікаву бесіду – я неквапно вийшла з кухні і попрямувала старими скрипучими сходами нагору до своєї кімнати, в якій звично жила, коли дитиною ще, а потім і підлітком приїжджала до бабусі Яри на літо або тоді, коли батьки не могли займатися моїм вихованням. Втомлено гепнувшись на застелене ліжко прямісінько в джинсах та спортивній кофті – я майже одразу провалилася у міцний сон. І той сон, повірте, був би спокійним і позбавленим сновидінь, якби глибоко в душі не заворушилися тіні мого власного минулого.