VII

Посеред ночі Доріана збудив голос якоїсь постаті в цілковитій темряві.

– Це ти, Лукасе?

– Мовчи, – прошепотів той і задзвенів ключами. – Ходімо.

Помічник Елінори провів юнака на п’ятий поверх, а тоді вони підійнялися на дах.

– Я думав ти з ними, – зізнався Доріан. – Здивований, що отак рятуєш мене, ризикуючи. Ти ж вчора вночі виступив проти мене.

Лукас склав руки в замок та пояснив:

– Я сердився, бо ти підставив мене перед ватажком. Він досі обурений на мене через те, що я спровокував тебе до бійки. Хоча було передбачливо, що ти махатимеш кулаками, тому одразу ж запросив Моріса, щоб якось контролювати твою злість. Та ти накинувся на нього, немов скажений звір.

– Тоді хто мене підставив?

– Ніхто. Елінора наказала влаштувати обшук помешкань всіх жителів округу. Чи мала якісь підозри, чи заради забави, хтозна. А тебе не виявилося вдома, ще й бібліотека була у відкритому доступі.

– Дідько! Добре, що хоч ти не підозрюєш мене у вбивстві, бо вони б мене закатували, якби тут залишився.

– Взагалі, підозрюю, але ти досі один із нас, ще й Лія на тебе чекає. Це вона попрохала тебе витягти.

Кутики рота Доріана машинально підійнялися, а все тіло огорнуло тепло, рани майже перестали пекти. Отже, вона йому повірила.

– Тобі вже час, тож не затримуйся. Вам слід вчасно залишити округ, щоб потрапити до брата містера Волтера.

– А ти?

– Я залишуся з Елінорою, щоб все контролювати до вашого повернення.

У наступну мить вдалині замерехтіло полум’я.

– Почалося! – сповістив Лукас. – Декілька інакодумців влаштували пожежу, щоб відволікти патрульних від вашої втечі. А тепер поквапся, хлопче! Ви маєте встигнути на захоплений потяг.

Спочатку Доріан кинувся до відчиненого люка, але вчасно помітив Лію біля контейнера. При зустрічі дівчина несамовито кинулася в обійми до парубка, запустивши нігті в його чорняве волосся. Палкий поцілунок одразу ж зв’язав два хтивих тіла в єдине, хоча Доріан був здивований такою приємною зустріччю.

– Ти живий, – прошепотіла вона, притискаючись. – Я нічого не розповіла батьку. Вірю тобі.

– Ти надзвичайна, Ліє.

В кожному погляді та дотику відчувалося іскріння. І знову пристрасний поцілунок накрив з головою двох інакодумців.

– Нам треба бігти до потягу, – повідомила Лія. – Зараз там зберуться інакодумці зі всього округу.

– На даху ще хтось є?

– Нікого.

– Тоді, можливо, буде краще зачинити люк?

Лія дивно глянула на Доріана, зупинившись.

– Батько вже мав бути на потязі, але він не міг залишити люк відчиненим.

Тоді дівчина прудко спустилася у таємне приміщення, щоб перевірити, хто ще досі хтось є на даху. Зачекавши декілька хвилин, Доріан кинувся слідом.

Лія сиділа на підлозі, тримаючи голову ватажка на колінах. Він же нерухомо лежав на підлозі, а з його грудей лився струмок крові. Схлипування дівчини заполонили все приміщення. Вона щось тихо шепотіла пораненому батькові.

– Містере Волтере! – кинувся до ватажка Доріан, який спробував притиснути місце, звідки рясно лилася кров. – Хто це зробив із вами?

Ватажок з останніх сил повернув до нього голову.

– Син Девіда – мого друга та поціновувача книг, який стільки зробив для інакодумців. Ти так схожий на нього. От тільки, благаю, не будь таким впертим. Вчини так, як тобі скажу.

– Я все зроблю по-вашому.

– Ми зробимо! – виправила Лія.

Тоді Доріан пригорнув однією рукою тремтливу дівчину, що змусило ватажка ледь посміхнутися через біль.

– Сідайте на потяг. Мій брат Пірс чекатиме на вас. Спробуйте об’єднати сили, щоб знищити систему. От тільки ви вже запізнюєтеся, тож мусити мене залишити.

– Я люблю тебе, батько. Люблю, – заливаючись сльозами повторювала Лія, перетворившись у маленьку татову доньку.

Доріан потягнув Лію до сходів, але зненацька містер Волтер знов почав щось говорити до нього.

– Бережи мою доньку…

– Обіцяю, містере.

– І ще… Поллі – твоя матір.

Доріан уважно глянув на ватажка, щоб впевнитися, що той не марить.

– Як таке можливо?

– Коли твого батька вбили, її почали переслідувати. Тоді я запропонував їй залишитися з нами, інакше – вони б її знайшли. Повір, найважче їй було залишити тебе, але ми не могли переховуватися з такою малою дитиною.

Доріан збагнув, що ту записку від матері, що йому підкинули, передала вона ж сама. Місіс Поллі було вважливо звернутися до сина хоч якось, аби підтримати його.

– Чому місіс Поллі досі не зізналася?

– Вона досі картає себе за те, що покинула тебе. Думає, що ти не пробачиш.

– Дякую, містере, – щиро мовив Доріан, до горла якого підступив гіркий клубок.