I

Молодий парубок Доріан с самого дитинства належав до округу, лідеркою якого була сурова та непоступлива Елінора. І хоч народився юнак у звичайній сім’ї, але у три роки був прийнятий до сиротинця. Його батьки порушили правила округу, тому були засуджені до смерті. Про це Доріану часто нагадували працівниці того жахливого закладу, де дітей навчали жити за правилами. Сироти ніколи не знали любові, але були виховані корисними для суспільства. Також діти не мали права висловлювати власну думку, бо правильною вважалася лише та, якої їх навчала система.

У своє повноліття сухотілий Доріан мав змогу освоїти військову дисципліну, після чого вже не здавався таким худорлявим. Мускулисті руки, високий зріст, чорняве волосся та чіткі вилиці – усе це привертало увагу на парубка в жіночих колах. Та в душі юнак був одинаком, тому ніколи не йшов на контакт і не відчував в цьому потреби. А понад усе Доріан боявся закінчити так, як його родина, тому часто замовчував, притискаючи свої істинні бажання та думки.

У двадцять п’ять парубок отримав ключі від житла своїх покійних батьків, яке за правом належало йому – єдиному спадкоємцю. Воно знаходилося навпроти головного корпусу лідерки Елінори. Також влаштувався працювати на біовиробництво, де йому не дуже подобалося, але його ніхто зайвий раз не чіпав, що було найголовнішим.

У цей період єдиним захопленням Доріана стали книги. Всі свої вечори він проводив за читанням всіляких історій, окрім тих, що належали сучасній літературі, бо вони занадто нав’язували свою позицію. Найбільше юнаку подобалася фантастика про світи, де все було влаштовано інакше. І хоч влада часто винищувала подібні книги, Доріан однаково десь знаходив їх по бібліотеках.

Одного вечора парубок повертався з роботи, слухаючи нескінчені лекції із величезних вуличних екранів про охорону навколишнього середовища і важливість самодисципліни, коли несподівано йому почувся якийсь звук із даху п’ятиповерхової будівлі головного корпусу. Він був схожим на людське зойкання, немов хтось спіткнувся. Доріан задер високо голову, щоб роздивитися, що ж це таке було. А поки так стояв, то до нього підійшло двоє патрульних, яким він видався дивним.

– Що ви там побачили? – запитав один зі службових.

– Нічого.

– А якщо перевірити вашу відповідь на детекторі брехні?

Доріан напружився і зізнався:

– Здалося, що на даху хтось є.

Двоє патрульних одразу передали рацією повідомлення своїм колегам – і через декілька хвилин над корпусом пролетів вертоліт. А тоді хтось доповів по рації, що на даху нікого не було. Патрульні прийшли до рішення, що Доріану той звук примарився або він його почув із вікна.

Справа була у тому, що правила забороняли знаходитися на дахах, тому патрульні змушені були перевірити цю інформацію. Кожен в окрузі міг ходити тільки по дозволених територіях, щоб нікому не спало на думку організовувати якийсь бунт проти влади. Також заборонялося збиратися у когось вдома, а для спілкування існували спеціальні зали. А ще вночі кожен мусив зачинятися вдома до ранку, оскільки нічні прогулянки були серйозним правопорушенням.

Доріану такі правила не подобалися, як й усім іншим мешканцям округів, але він давно змирився із ними. Парубка навчили не перечити законам, а ще він ніколи не забував про долю батьків.

Прийшовши додому, він взявся перебирати всілякий непотріб у шухляді, поки не натрапив на єдину річ, яка залишилася від батька – бінокль. Він мав легкий ергономічний корпус, сучасну HD-оптику, призми з високоякісного скла – усе те, що могло б знадобитися для полювання, якби воно не було б забороненим. Доріан сфокусував пристрій і прицілився поглядом надвір. Найпершим у полі зору повстав головний корпус. Це була чудернацька споруда нетривіальної форми, що простягалася щонайменше на кілометр. Її внутрішні кабінети не мали вікон, а через зовнішні можна було роздивитися нескінченну біганину молодших робітників, які тільки те й робили, що виписували мешканцям штрафи. Та це тільки на першому поверсі, а от на вищих поверхах щільні жалюзі не давали змоги прослідкувати за діяльністю вищої влади.

Тоді Доріан перевів погляд на кафетерій – єдиний дозволений заклад харчування в окрузі, що продовжував корпус. В закладі поступово ставало все менше людей, бо час наближався до ночі.

Парубок уважно роздивився всю доступну для зору територію дахів, бо був впевнений, що то зойкання на даху – не вибрик фантазії, а реальний людський голос. Та хто б наважився залізти на дах? Ще й корпусу лідерки Елінори! Це занадто для будь-кого. І на ремонтні роботи то було не схожим. Юнак вирішив, що хтось таки порушив правило, хоча прудко зміг втекти. Це навіть нагадало йому якийсь сюжет із книг, тож кортіло дізнатися, хто і для чого туди заліз.

Здогадки нав’язливою ідеєю переслідували Доріана, тому день за днем він спостерігав у свій улюблений бінокль, тільки іноді відволікаючись на читання книг. І так доти, доки одного дня не помітив темний пакунок, який раптом почав підійматися по стіні корпусу від смітників кафетерію.

Тепер молодик отримав своє підтвердження того, що на даху хтось перебував. Він припустив, що сміливець таким чином переховувався від влади. І хоча юнак знав, чим можуть закінчитися такі спостереження, але побачене гостро торкалося його допитливості. Тож наступного дня, якнайшвидше повертаючись з біовиробництва, Доріан увімкнув камеру на телефоні. Йому вдалося зробити запис, де кухар із кафетерію розфасував харчове сміття по контейнерах, а один пакунок залишив неподалік. Через якийсь час той єдиний пакунок почав так само підійматися по стіні, хоча на даху нікого не було видно.

Доріан одразу почав передивлятися відзнятий матеріал, після чого рушив навколо головного корпусу, уважно прислухаючись. І хоч з даху жодного шурхоту не почув, але припустив, що сміливець міг підійнятися завдяки низькому контейнеру, за яким слідував такий же, але вищий. Та до п’ятого поверху було однаково ще далеко.