1.2

— Звісно, — усміхаюся я, забираю документи й несу їх Інні.

Побачивши їх у моїх руках, вона осідає на стілець і беззвучно ридає.

— Занось їх сама, — кладу документи на стіл перед дівчиною і йду геть.

— У неї зовсім немає жалю? — чую за спиною.

— Невже так важко було вмовити його поставити підпис?

— Та стерва вона, ось і все.

Важко зітхаю. Стерва я. Ага, звісно.

14:35

— Аня, я не братимуся за цю справу! Я працюю тільки з великими фірмами, а не з дрібним бізнесом! — Богдан по-хамськи жбурляє папку на стіл, аж вона від’їжджає вбік.

— Анно Іванівно, — холодно нагадую я. — І, наскільки я пам’ятаю, молодші адвокати не мають права вибирати справи.

— Наступного місяця мене підвищать!

— От підвищать — тоді й поговоримо, — відсуваю папку назад до чоловіка.

Він закочує очі.

— Такої стерви ще пошукати треба, — фиркає він, вихоплює папку й виходить із мого кабінету.

Видихаю. Скільки разів за день я маю це чути?

16:48

— Анно Іванівно, свідок у Віті до суду не приїхав, засідання за десять хвилин, — заходить до мене секретар Антон.

Засідання перенесуть, якщо свідок не з’явиться. А це на руку протилежній стороні, а не нам. Дістаю ключі з письмового столу.

— Я йому зателефоную, а ти заїжджай за ним і кулею до суду.

— Але ж ви мені доручили…

— Багатозадачність, Антоне, — хитаю головою, досі тримаючи ключі на пальці. Секретар стискає зуби, аж вони скриплять, але нічого не каже — вилітає з офісу.

18:20

— Анно Іванівно, я додому. Вам ще щось потрібно?

— Ні, дякую, Антоне. До завтра!

Дивлюся на нескінченний список справ, які потрібно встигнути підготувати до цього чарівного «завтра», коли більшість працівників повернеться на роботу відпочилими й задоволеними. А я, дай Боже, взагалі сьогодні дістануся додому.

Мене призначили керівницею департаменту кримінальних справ близько року тому. До мене тут ніхто надовго не затримувався — спочатку масово звільнялися самі, потім, здається, хтось протримався цілий місяць, але його звільнили за систематичні фальшиві звіти керівництву. Вимоги високі. Не вписуєшся в ритм — вилітаєш.

Спочатку я раділа підвищенню. Тепер потай його ненавиджу. Коли керуєш цілою командою чоловіків, кожен із яких щиро вірить, що він — пуп землі, що заради нього всі мають ставати навколішки й робити те, заради чого жінки взагалі з’явилися на світ… Хочеш не хочеш, а звірієш.

Я озвіріла до нестями.

І в цьому вирі ненависті та бажання вбити кожного живого носія чоловічих статевих органів я знайшла для себе маленьку віддушину. Слабкість, яка дозволяла остаточно не збожеволіти.

Пікантні романи. Приємні історії, де бос виявляється не таким уже й нестерпним, де дівчина випадково знайомиться на вулиці з мільйонером. І головне — де наприкінці її кохають у всіх сенсах.

Я — творчиня цих історій.

Відкриваю блог на моєму гаряче улюбленому сайті й пишу:

«Усім привіт, із вами ваша Шантель Лейт. Сьогодні продовження трохи затримується…»

Стираю. Не хочу затримувати. Я ж саме обірвала розділ на найцікавішому — бос викликав мою героїню до себе. Читачки збожеволіють, якщо я не викладу продовження вчасно.

Ні. Хитаю головою. Треба викласти сьогодні. Якщо писатиму на роботі, ніхто ж не помітить?

Визираю крізь скляні двері в коридор — нікого. Світло вимкнене. Та й робочий день закінчився вже пів години тому…

Кусаю губи.

«Сьогодні продовження буде за розкладом», — пишу, а сама паралельно заходжу до своєї прихованої пошти. Жодного разу не робила цього на робочому комп’ютері, але ж ніхто не перевірятиме керівницю департаменту?

Це взагалі-то незаконно! Серце шалено калатає, коли я натискаю на омряну кнопку входу в пошту.