Глава 14

— Це не сон? — запитую чужим голосом. Мені справді складно повірити, що усе це реальність. Що мене за руку тримає той самий Ярослав Лотиш…

— Якщо так, тоді ми обоє спимо.

Він щасливо усміхається, а горіхові прекрасні очі аж сяють. У них стільки живих, знайомих мені емоцій, тому я мимоволі переношусь у наше минуле, розуміючи, що майбутнє неодмінно стане кращим. Усміхаюся йому у відповідь, намагаючись подумки вгамувати неспокійне серце. Але нічого не виходить. А коли хлопець повільно починає схилятися до мене за поцілунком, серцебиття прискорюється ще дужче. 

Він цілує мене так ніжно й водночас нестримно, що, здається, я розпадаюся на атоми. На мільйони крихітних частинок, які піднімаються,  повільно літають навколо нас. Те, що я відчуваю — якась магія, не інакше.

Ми забиваємо на обід, на те, що нас кличуть працювати уже втретє, і просто насолоджуємося одне одним. 

— Як же мені не вистачало тебе, князівно, — шепоче Ярослав, залишаючи на скроні дрібні поцілунки. Від його теплого дихання, що лоскоче шкіру, тіло вкривається сиротами. — Увесь цей час…

— Навряд чи я все ще князівна, — усміхаюся йому ніжно. 

— Ти завжди нею залишишся. Моєю тендітною князівною, — хлопець поправляє пасмо мого волосся. Цей доторк такий ніжний та обережний, що душа починає співати.

Я готова просидіти отак вічність, проте у двері знову вимогливо стукають. Це Нестор і він уже починає сердитися на нас. Тому доводиться виходити з нашого прихистку, щоб вмикатися у роботу.

— Вечір вільний? — тихо запитує Ярослав, непомітно хапаючи мої кінчики пальців, поки виходимо в студію. 

— Так! — відповідаю, задоволено усміхаючись. Та тішуся, мов би маленька дитина новій іграшці.

***

Цей день триває цілу вічність. Нудно, спекотно і ще й хочеться прибити Люсі, яка несподівано стала занадто примхливою. Усе їй не так, навіть моя робота для неї не надто бездоганна, та я не зважаю, знаючи, що мене чекає після цієї божевільні. 

І коли нарешті все закінчується, коли я видихаю з полегшенням та збираюся тихцем зникнути з цього пекельного місця, мене перехоплює Нестор.

— Пані Клодель просить, щоб ти до неї зайшла. Коридором треті двері справа.

Важко зітхаю, але все ж киваю та йду до цієї фіфи. 

— Очі б її не бачили, — бурмочу собі під ніс та спиняюся перед дверима. Хочеться відчинити їх ногою, щоб аж вилетіли з петель, та заговорити до француженки справжньою українською лайкою. Але все це лише емоції, які скоро схлинуть, а такі “концерти” не варті витрачених зусиль.

Налаштовуюся, щоб постукати, але раптом чую за дверима її голос і завмираю, не вірячи власним вухам. Адже це довбане стерво говорить англійською! І не просто ламаною мовою з жахливим акцентом, а нормальний рівень, вище середнього, я б сказала.

— Ах ти ж! — роздратовано стискую кулаки, хоча тут же їх розслабляю. Якби не її заскоки, ймовірно, ми з Ярославом ніколи не перетнулися б. Втім, це не відбиває бажання спіймати француженку “на гарячому”. Втім, щойно збираюся увірватися в кімнату без стуку, як чую ім’я Ярослава. Притуляюся до дверей, аби підслухати (так, це дуже неправильно, але ця панянка також не свята) і чую, що вона говорить про Лотиша такі речі, від яких у мене ціпеніють нутрощі. Клодель з насолодою та пристрастю розповідає про те, як вони кохалися минулої ночі. І це не просто небилиця, а дуже детальна розповідь. І, судячи з усього, правдива.

Мені настільки огидно це слухати, що з’являється нудота. А ще боляче. Дуже-дуже боляче, адже він зовсім нещодавно, кілька годин тому говорив мені такі ніжні слова… А перед тим провів ніч із нею… 

Значить, не повірив мені… Значить, просто вирішив помститися таким чином. Адже як інакше пояснити усе це?

Не в змозі витримувати це катування, витираю дрібні сльози, та схиливши голову, поспішаю до виходу. Він вдруге розбив мене, вдруге принизив! Тож відтепер у моєму серці немає місця Ярославу Лотишу. І цього разу я таки зможу наказати собі не кохати його!