Глава 12

Наші дні…

Ясенія

Несміливо ступаю сходами туди, де зараз побачу Ярослава. Водночас дуже хочеться розмови з ним і не хочеться. А що як не повірить мені? Все-таки те відео справді вийшло аж занадто “вдалим”. Що як він знову зробить мені боляче. Не хочу зрощувати у душі даремні надії, але вони проти моєї волі заповнюють думки та серце. 

Ось я заходжу на потрібний поверх та зупиняюся перед дверима студії. Хвилююся страшенно. Так, що пітніють долоні й серце шалено стукоче в грудях.

— Зберись, — шепочу, а потім глибоко вдихнувши, відчиняю двері. Усі зайняті своїми справами, тож на мене ніхто й не звертає уваги, коли проходжу вглиб приміщення і сідаю у кутку на диван. Ярослав розмовляє з менеджером, вони обоє дивляться на якісь папери. Люсі ще немає. Спостерігаю за Лотишем та його жестами й починаю ще більше хвилюватися. Тепер чомусь дивлюсь на ньому по-новому. Бачу того самого хлопця, з яким познайомилася два роки тому, але значно дорослішого. Він прекрасний, тут не посперечаєшся. Але чи змінився він всередині так само як і зовні? Судячи з усього, лише в гірший бік. Зітхаю, збираючись відвести погляд, та раптом зустрічаємося очима. І сама не розуміючи навіщо легко усміхаюся його, хоча ще кілька хвилин тому обіцяла собі бути стриманою та холодною з ним.

Все-таки почуття не витруїти навіть найгіршими словами та вчинками. Принаймні, у моєму випадку.

За хвилину він підходить до мене і сідає поряд. 

— Люсі спізнюється, тому маємо час на розмову.

Не очікувала, що він отак одразу перейде до справи. Але це Ярослав, він завжди любив прямоту й щирість. Принаймні, таким я його знала в минулому.

Однак першою говорити я не збираюся. Просто не знаю з чого почати. Розгублена, у паніці та надзвичайно схвильована.

— Знаєш, я переглянув те відео, мабуть, тисячу разів перш ніж остаточно змирився. Але жодного разу не побачив там того, що хотів би. І, можливо, навіть не повірив би. Але ж відео потрапило до мене через три тижні. І ти ані слова не сказала про те, що була з ним. Ви цілувалися.

Так боляче згадувати усе те, але я навіть змушую себе засміятися. Виходить іронічно, втім, якраз в тему.

— Він цілував мене, Ярославе, а не я його. Я лиш завинила у тому, що заклякла і не розуміла, що відбувається. Було дуже дивно, адже за кілька хвилин до цього Потоцький сказав, що я йому не подобаюся. Якби тобі дали повну версію відео, то ти побачив би, як я його зрештою відштовхую та йду геть. Але звісно ж нікому це не було вигідно. Ані моїм батькам, ані твоєму менеджеру. Так, так, це все вони підлаштували. Вони дізналися про нас, не потрібно було бути такими наївними і вірити у те, що нам вдасться приховати наші стосунки. Та знаєш, я навіть рада, що все вийшло саме так. Принаймні я змогла піти від них і жити власним життям. Так, воно нелегке і навіть в дечому нікчемне, зате я роблю те, що мені подобається. І маю стосунки з тими чоловіками, які подобаються мені, а не батькам. Твоя справа — вірити мені зараз чи ні. Довести свої слова я ніяк не можу. Якщо не віриш — якось переживу, мені не вперше.

Брешу, бо в грудях пече лиш від однієї думки, що він віднесеться скептично до моєї розповіді. Але разом із тим відчуваю надзвичайне полегшення через те, що нарешті розповіла Ярославові правду. Тепер рішення за ним…