Глава 10

Ясенія

Щойно квартирою роздається дверний дзвінок, я підхоплююся і йду відчиняти. Ця ніч була безсонною і я навіть надумала собі, що це якийсь розіграш, або жарт. Але заглядаю у дверне вічко й бачу там Ярослава. Він з каптуром на голові, в протисонцевих окулярах, що закривають пів обличчя, та це все одно Лотиш. Його не впізнати я не змогла б.

Відчиняю двері, борючись із бажанням затягнути його всередину, як колись він мене. Серце вискакує із грудей, щойно хлопець знімає окуляри та переступає поріг моєї орендованої квартири, змушуючи відійти до шафи.

— Привіт, — кажу схвильовано, не розуміючи, куди подіти руки. 

— Привіт.

Він пильно дивиться на мене кілька секунд, а потім починає роздивлятися квартиру, від чого стає трохи соромно, адже вона проста, мала, з дешевим ремонтом та старими меблями й має дещо пошарпаний вигляд.

— Не палац, але жити можна, — розвертаюся та йду до крихітної кухні. — У мене лише один стіл, тож сидітимемо тут. Чай, кава? Але в мене лише розчинна.

Обертаюся, показуючи рукою на вільну табуретку. 

— Нічого не потрібно.

Мабуть, більше незручно, як у цей момент, я не почувалася ще ніколи. 

— Добре, — промовляю, сідаючи навпроти Лотиша та беру підручники, які підготувала заздалегідь. — У тебе є куди записувати конспект, робити завдання. Якийсь зошит, чи блокнот? 

— Це справді потрібно? — одна брова хлопця повзе вгору від здивування. — Я ж не в школі. Мені б навчитися лише розмовляти.

Він дивиться на мене так, ніби прийшов сюди зовсім не для того, аби вчити іноземну мову. Важко зітхаю та йду до спальні, де в тумбочці знаходжу чистий зошит. Він рожевий, але хіба мене це має хвилювати? Та і Ярославові, здається, байдуже. Бо щойно хлопець бере його, то одразу ж розгортає та бере в руки ручку. 

— Ти не зможеш вивчити розмовну окремо від граматики. З французькою це так не працює.

— Як скажеш, князівно, — говорить він, змушуючи мене почуватися головною.

Перший урок проходить надто швидко. І хоч Ярослав вперше у мене вдома, здається, ніби так і має бути. Ніби минуле повернулося й ми знову сидимо на орендованій на одну ніч квартирі та розмовляємо. Тільки цього разу єдина тема — французька. І мені не хочеться думати, що Лотиш прийшов сюди заради того, щоб догодити іншій.

— Тобі потрібно буде виконати деякі завдання, — кажу обережно, спостерігаючи за реакцією хлопця. Та на його обличчі нуль емоцій. — Вони не складні, але трохи займуть часу. Без них вивчення займе значно більше часу…

— Якось впораюся, — абсолютно байдуже відповідає він та закриває зошит. А потім підводить на мене погляд, від якого раптом хочеться сховатися.  — Що ти хочеш за свої уроки?

Якби ж я могла попросити, аби він повернув час назад та все виправив.

— Мені нічого не потрібно, — хитаю головою, слухаючи неспокійне серце. Воно ані на мить не затихало, відколи Ярослав зайшов до квартири.

— Гаразд, сам щось вигадаю.

Ці слова такі приємні, вони нагадують мені того чудового хлопця, з яким я познайомилася два роки тому, але водночас жалять, адже все скінчилося так… так неправильно…

— Я піду, — каже він та підводиться, — купа роботи. 

— Добре, — тихо промовляю й також встаю, відводячи погляд, адже якогось біса на очах виступають сльози. А я не хочу, аби Лотиш їх знову бачив. Проводжу його до дверей, де він взувається та знову одягає каптур, бере окуляри в руки. Але не йде, стоїть, повернувшись до мене обличчям та чогось чекає. Не можу глянути йому в очі, боюся, що все одразу зрозуміє. Адже не хочу, аби він йшов… До болю в грудях не хочу, не дивлячись на те, що я йому не потрібна. Дурнувате серце! І чому воно ніколи мене не слухається?

— Дай мені відповідь на одне запитання, Ясеніє, — напруженість у його голосі змушує завмерти. — Чому ти це зробила? Чому зрадила? 

Слова так боляче б’ють, що волога таки виступає на очах. І як би я не ховала погляд, та він усе одно помітить сльози, тож я набираюся хоробрості й вже за мить дивлюся в горіхові очі.

— Ти навіть не захотів слухати мене тоді, — голос надламаний, але я не зважаю. — Тож це ти зрадив мене, Лотиш. А тепер краще йди, зараз я не хочу тебе бачити.

Та він стоїть і дивиться на мене занадто сумно, пробуджуючи давню образу, з якою я думала, що впоралася.

— Іди! — кажу голосніше, та він все одно стоїть. — Нічого більше не повернути…

— Розкажеш мені? — не вірю, що він це говорить. Що через стільки часу вирішив повернутися у минуле й розколупати його. Мені боляче, що хочеться кричати. Та разом із тим фізично тягне до нього, як і раніше. — Будь ласка.

— Не зараз, — витираю сльози, що течуть ріками по щоках.

— А коли?

— Я не знаю! — викрикую, не витримуючи більше цих суперечливі почуттів. — Просто дай мені час! Дай обдумати все і заспокоїтися! Мені досі боляче!

— Окей, — хлопець киває, дивиться на мене востаннє так, ніби не хоче мене залишати, але все ж іде. Замикаю за ним двері й притуляюся спиною до холодного металу, не припиняючи плакати. Як же припинити відчувати все це?!