Глава 9

Ясенія

Відвертаюся, щойно розумію, що вони от-от поцілуються. Знаю, що все це на камеру, лише для кліпу, але все одно не можу дивитися. Хочеться послати усіх їх до біса та піти, але разом із тим вірю, що Ярослав може зіпсувати моє майбутнє, а я не готова від нього відмовитися після всього того, що довелося пройти. Тож я не підводжу погляду до тих пір, поки мене не просять перекладати. 

За кілька годин усе закінчується і я забираю свої речі, аби якнайскоріше піти геть, але мене зупиняє Нестор та попереджує про розклад на наступні кілька днів. Дякувати Богу, все це незабаром скінчиться і я більше ніколи не побачу ані Люсі, ані… 

— Князівно, є розмова! 

І чому від цього голосу у мене з'являються сироти на тілі? Чому я не можу просто змусити себе не реагувати на нього? 

— Я поспішаю, — не дивлюся на Ярослава, вдаючи, що шукаю в сумочці щось.

— Не хвилюйся, я тебе підкину, — абсолютно буденно каже він, ніби й не намагався мене ужалити зовсім нещодавно.

— Я не хочу, Яре, — підводжу погляд і дивлюся в горіхові очі. — Просто дай мені спокійно допрацювати ці дні і більше ми ніколи не побачимося.

Він дивиться на мене кілька секунд, ніби нічого не розуміє, ніби й не почув взагалі. 

— Я все ж таки хочу вивчити французьку, — каже він так, ніби щойно це придумав.

— Це виключено, — хитаю головою. От що-що, а стати вчителькою Ярослава Лотиша — останнє, чого мені зараз хочеться. — Знайдеш собі іншого репетитора.

— Зроблю все, що захочеш, — його голос серйозний, у виразі обличчя ані краплини насмішки, та я все одно не вірю, що він це каже. Сміюся. Радше нервово, ніж весело, а Ярослав продовжує бути серйозним.

— Вочевидь, — кажу, опустивши погляд, — сподобалося цілуватися з Клодель, раз йдеш на такі жертви. Але мені все одно треба подумати. Завтра скажу свою відповідь. 

— Сьогодні, — відповідає Ярослав, змушуючи насуплено поглянути на нього. — Я напишу тобі о десятій.

Він справді говорить це серйозно, а я не знаю, як реагувати.

— Ну, добре… — промовляю, а серце бухкає, розуміючи, що ми знову будемо листуватися. — Я піду.

І замість того, щоб попрощатися або що, — просто розвертаюся та іду собі геть, навіть і не знаючи, про що думати.

Я настільки розхвилювалася через цю розмову, що навіть забула обміркувати свою відповідь. Тому, коли отримала повідомлення від незнайомого номера, почувалася розгубленою дурепою.

“Що ти вирішила?”

Відкинувшись на подушки, заплющила очі й стисла телефон у руці. Я могла б погодитися, побути ще трохи поряд із ним, але ж все одно це рано чи пізно скінчиться. Ярослав буде зі своєю Люсі, а я залишуся вдома. І знову із понівеченим серцем. Знову сама. Але що як ці кілька місяців, або навіть тижнів стануть особливими? Що як я потім їх згадуватиму з ніжністю та теплотою у серці? Навіть якщо все закінчиться нашим прощанням…

Розблоковую телефон і швидко друкую “Так”, поки не надумала нічого негативного. Зрештою, я зможу піти в будь-який момент, чи не так?

Моментально приходить відповідь, змушуючи моє серце ще більше прискоритися.

“Тоді зустрічаємося завтра о сьомій ранку, підходить?”

Завтра субота і я хотіла поспати, але не можу відмовитися. Це вище за мене, сильніше. І навіть розуміючи, що з Ярославом мене може чекати черговий біль, я все ще хочу бачити його.

“Підходить”.

“Тоді пиши свою адресу, я буду рівно о сьомій”.

Його повідомлення хвилює, розбурхує уяву, і я надсилаю свою адресу, боячись навіть уявити, що нас чекає далі.