Глава 7.3

***

Два тижні без Ясенії здаються цілою вічністю. І попереду іще стільки днів розлуки, що я навіть не уявляю, чи протягну так довго. Хочеться втекти до неї. А поки сиджу за столиком на автозаправці та намагаюся писати тексти, та все виходить щось не те.

Приходить повідомлення від Ясенії і, відкриваючи його,  уже починаю щасливо усміхатися. Це відеоповідомлення, яким я не можу натішитися.

— Я ненавиджу усі ці звані вечері та прийоми, — каже вона роздратовано, лежачи на своєму ліжку. Моя Яся така прекрасна, що від неї неможливо відвести погляду. — Сьогодні доведеться знову іти з батьками! День народження в дурнуватого нащадка Потоцьких. Який же він йолоп!

Уявлення не маю, хто такі Потоцькі, але тон Ясенії викликає співчуття. Не задумуючись, набираю її номер та з нетерпінням слухаю гудки.

— Привіт! — тепер її голос значно бадьоріший. — Як ти?

— Сумую, Ясю, нічого нового. Краще розкажи, що там за тусовка у вас? Люблю слухати твій голос.

— Та нічого нового. Все як завжди. Дурнуваті вечірки з нагоди дня народження дурнуватих мажорів, які знають лише те, як тратити батьківські гроші. І я зобов’язана туди, бо, бачте, коли в дитинстві ми дружили з тим Назаром. Хоча насправді ще з першого дня знайомства він мене бісив. І це при тому, що людині треба добряче постаратися, аби мене вивести.

— Думаю, ти могла б не піти, — кажу цілком спокійно.

Тиша зі слухавки підказує, що варто було мовчати, однак повернути час назад неможливо.

— Вибач, це має бути твоє рішення, а не моє. Я не правий.

Вона все ще мовчить і я нервово проводжу рукою по волоссі. Не хочу її ображати, не хочу, аби Ясенія сумувала.

— Ні, ти правий, — тепер вона почувається розбитою, я це розумію. — Але я… я не можу. Батьки засмутяться… Не можу відмовити.

Розумію, що вона боїться їхнього гніву. Хочеться якось допомогти, захистити від них, але наразі я не маю такої можливості, а Ясенія — бажання позбутися цього контролю та гіперопіки. Можливо, з часом дівчина усвідомить, що це не нормально.

— Ти просто підеш туди та надаєш тому мажорові стусанів, — жартую, аби підняти їй настрій. — Я хочу відеодоказ. У хорошій якості.

— Ні, я не робитиму цього, — тепер вона ошелешено сміється і я розслабляюся.

— Так, так, ти зробиш це, — наполягаю серйозно, спостерігаючи за тим, як до мене наближається Матвій. А це значить, що пора їхати далі. — Бо я тебе про це прошу.

— Ні! І чому я повинна погодитися?

— Бо я кохаю тебе, — зізнаюся вперше і серце сильно б’ється об грудну клітку. Це щира правда.

Ясенія знову замовкає, ніби здивована почути ці слова. Матвій тим часом сідає навпроти мене на стілець та дивиться мені прямо в очі. 

— І я тебе кохаю, — тихий шепіт зі слухавки потрапляє глибоко в серце. Окриляє та дає сили витримувати відстань між нами.

— Мені пора, — кажу їй, поки менеджер зневажливо на мене дивиться, розуміючи з ким я розмовляю. — Цілую, бувай!

— Бувай! — відповідає Яся і я першим кладу слухавку.

— Принцеса? — питає Матвій так само зневажливо, як і завжди.

— Не твоє діло, — відповідаю та підводжуся, забираючи з собою блокнот. — Час їхати.