Наказати серцю

Глава 7.2

***

Ярослав

Коли я поряд із нею, більше нічого не має значення. Інколи хочеться покинути усе, забрати Ясенію й утекти світ за очі. Єдине, що зупиняє — любов до музики. Знаю, що без неї довго не протягну. 

“Буду за п’ять хвилин” — читаю її повідомлення та стискаю телефон у руці. Грудну клітку заповнюють хвилювання. Частково ще й через те, що батькам Ясенія дуже сподобалася, коли позавчора я познайомив їх. Їхня підтримка завжди мотивує йти тільки вперед.

“Чекаю”

Додаю емодзі з цілуночком та усміхаюся, уявляючи, як скривилося б обличчя Матвія від цього. Він ненавидить усі ці ніжності, геть не розуміє їх. Тому коли випадково помітив наше листування, почав глузувати. Недовго, адже я одним лише поглядом нагадав йому про секрет. 

Таксі, на якому приїжджає Ясенія до будинку, зупиняється біля дверей дому і я бачу, як вона швидко заходить всередину. Йду до дверей та із завмиранням серця прислухаюся до того, що відбувається в коридорі. І щойно чую тихий шелест, відчиняю двері та обіймаю мою дівчинку міцно-міцно.

— Я не відпущу тебе до ранку, — кажу їй, зариваючись носом у волосся. Вона має такий приємний аромат, що я просто дурію.

— Вони мене вб’ють, — відповідає Ясенія, маючи на увазі батьків. Її голос засмучений, але я знаю, як розвеселити цю дівчину. 

Театрально зітхаю, даючи зрозуміти, що буде так, як вона скаже, а потім запитую, вкладаючи у голос якомога більше страждання:

— Ну хоч тортик будеш? З ванільним кремом, як ти й любиш.

— Я з’їм його весь, якщо ти мене поцілуєш прямо зараз!

У її очах стільки закоханості, щастя та приємного очікування, що я без зволікань обхоплюю долонями симпатичне усміхнене обличчя й повільно цілую, насолоджуючись ніжними солодкими вустами. Ясенія робить мене п’яним, слабким. Ще ні з ким мені не було так важко тримати себе в руках, проте вона й не хоче цього. Сама першою йде на зустріч, говорячи прямо, чого хоче. Тому торт відкладається на пізніше…

 

***

— Я завжди знав, що всиновлений. Але жодного разу не відчував, що прийомні батьки ставляться до мене як до чужого.

Ніколи й нікому я не говорив цих слів, бо не вважав за потрібне. Але з Ясенією все інакше. Вона інакша. Інколи мені здається, що ми знали одне одного усе життя, або навіть раніше, ще до того, як народилися. Це ж можливо, чи не так?

— А мені навпаки здається, що я чужа в сім’ї.

Вона лежить поряд і вимальовує візерунки на моєму плечі. А я тим часом граюся пасмом шовковистого чорного волосся.

— Ти хотіла б щось змінити у своєму житті? — запитую обережно. Знаю, що їй важко суперечити батькам, але не збираюся ставати причиною їхніх сварок. Ясенія сама повинна вирішувати, як їй вчинити.

Вона довго думає, нахмурившись, а я тим часом роздивляюся її обличчя, яке прекрасне навіть тоді, коли на ньому немає усмішки.

— Я б хотіла змінити їх, — зрештою каже. — Маму й тата. Вони такі… такі… нечемні! — усміхаюся її доброті. Навіть тут Ясенія обирає таке невинне слово, хоча впевнений — відчуває до них набагато більше негативу, ніж несуть її слова. — Я завжди намагалася бути хорошою, а вони все одно часом контролюють та недовіряють. Я не знаю, скільки зможу приховувати наші зустрічі.

— То може варто сказати правду?

Вона відводить погляд і стає сумною, моментально викликаючи в мені відчуття провини. І нащо лише сказав це?

— Вони нас розлучать, — хитає головою дівчина, продовжуючи ховати від мене очі. З’являється відчуття, ніби вона від мене щось приховує, проте я одразу ж його проганяю. Ясенія сказала б мені, якби її щось турбувало. 

— Торт? — запитую, натякаючи, що не варто продовжувати цю тему, аби не засмучуватися.

— Торт, — дівчина нарешті усміхається  і я різко встаю та підхоплюю її на руки, викликаючи дзвінкий дівочий сміх. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше