Глава 7

Два роки тому…

Ясенія

Серце гупотить, мов за мною хтось женеться, відколи Ярослав попросив відчинити вікно, щоб потайки пробратися до мене в кімнату. 

Після нашої першої зустрічі минуло уже три тижні та п'ять таємних побачень. І я літаю на крилах. Не можу нормально спати, не хочеться нічого їсти — в думках лише він один і те, як нам якнайскоріше знову зустрітися.

Тихий стук у шибку змушує мене підвестися та підбігти до вікна. В грудях одразу ж з'являється відчуття безмежного щастя, яке гріє душу, окриляє і обіцяє нам ще одну незабутню зустріч.

— Високо ж ти забралася, — каже він, а я ніяк не можу надивуватися тому, що Ярославові вдалося якимось чином обійти охорону. — Привіт, князівно.

Він цілує мене, підхоплюючи на руки, і я відчуваю наскільки сильно б'ється і його серце теж. 

— Я так скучила, — шепочу, коли він урешті решт ставить мене на землю. Дивлюся на нього та не можу натішитися, що ми знову разом. — Тебе не помітили?

Наївно перепитую, ніби він дістався б моєї кімнати, якби це було так.

— Я переліз через паркан від сусідів зліва. Здається, їх немає вдома.

— Вони тут майже не живуть, — хитаю головою, не вірячи, що він зміг видертися на ту велику китайську стіну, яку звели навколо нашого дому кілька років тому. — У мене для тебе дещо є.

Відпускаю його та йду до столу, щоб дістати зі шухляди невеличку коробочку.

— Ох, тільки не кажи, що там щось дорогоцінне, — він чомусь трохи насуплений, але мій подарунок все ж бере до рук.

— Це лише дрібниця, — відмахуюся. — Гроші нічого не варті. Головне — це спогад про мене. І ти його тепер матимеш.

Він дивиться мені у вічі ніби з докором, а я широко усміхаюся. Ярослав бере мою руку та кладе на свої груди.

— Мені нічого не потрібно, щоб мати тебе тут. 

Його серце досі занадто сильно гупає. Мабуть, через той шалений адреналін. І цей ритм здається мені найкращою, найціннішою у світі музикою.

— Ти маєш прийняти цей подарунок, інакше… — вдаю, що погрожую. — Інакше… інакше я тебе триматиму і не відпущу ні на який тур! Триматиму тут, у заручниках. Назавжди…

Останнє слово шепочу, адже він так мені усміхається… А цей погляд, яким гіпнотизує… Я тану, плавлюся і розумію, що ці мої слова нічого не варті.

Ярослав ставить коробочку на стіл, а потім обіймає мене та знову цілує, повільно штовхаючи до ліжка.

— Я готовий бути твоїм рабом, — він жартує, і я сміюся, уявляючи це. О, мама мія! Я б була найщасливішою дівчиною на світі.

Ми лягаємо на ліжко обличчями одне до одного й усміхаємося на всі тридцять два. Він такий прекрасний, що я справді хочу його викрасти у його команди й не віддавати. Нехай самі проводять ті концерти, а мого Ярослава залишать мені.

— У нас залишилося всього сім днів, — скиглю, адже потім побачимося не скоро. 

— І три зустрічі, — додає він та цілує мене у щоку. Швидко та несподівано, чим викликає чергову щасливу усмішку. Та на серці все одно печаль, адже я так сумуватиму, поки він буде їздити країною. 

— Я написав іще одну пісню, — його щасливі очі доторкаються до моєї душі.

— Заспіваєш? — питаю, затамувавши подих. Знову кладу руки на його груди, щоб відчути серце.

— Так, але не сьогодні, — його загадкова відповідь мене не влаштовує, та хлопець знову цілує мене, пригортаючи до себе. І я відлітаю на небеса. Сама йду йому назустріч, прошу робити те, чого ще не мала ні з ким. Бо уже встигла закохатися до нестями.