Глава 6

Наші дні…

Ясенія

“Не відчувати нічого, не відчувати нічого, не відчувати нічого…”

Мантра, яку повторюю собі цілу дорогу, працює лише до ресторану. Щойно зупиняюся перед скляними дверима ресторану, серце починає калатати, ніби навіжене. І попри хвилювання розумію, що таки хочу побачити його, чорт забирай! Навіть, якщо поряд буде сексуальна француженка. 

Відчиняю двері та заходжу всередину. На вході стоїть охоронець, який одразу ж киває мені та просить іти за ним. Несміливо прямую слідом, роззираючись навкруги. Я ніколи тут не була, але місце вишукане та, судячи з усього, дороге. Настільки відвикла від таких закладів, що почуваюся незручно, коли один з відвідувачів кидає на мене випадковий погляд і затримує його на кілька секунд. Хочеться провалитися крізь землю через те, що моя сукня коштує втричі менше, ніж його вечеря. Втім, дуже швидко ми ховаємося за рогом, і охоронець відчиняє мені двері, показуючи, аби я заходила. 

— Дякую, — тихо промовляю та з опущеною головою переступаю поріг. А коли підводжу погляд, то одразу ж наштовхуюся на горіхові очі, які, здається, пробираються крізь шкіру. 

Не вітаючись, проходжу всередину й роззираюся. Тут затишно, лунає тиха повільна музика. Завдяки тьмяному світлу атмосфера здається романтичною. Пахне квітами, що стоять на столі. Клодель поки немає, тому я намагаюся уявити, що відбувалося  б далі, якби це побачення було лише для нас із Ярославом. Мабуть, він підвівся б та поцілував би мене. А потім тримав за руку весь вечір. І знову цілував сотні разів до тремтіння в тілі.

Ігноруючи присутність у кімнаті Лотиша, підходжу до картини, що висить на стіні, та роздивляюся зображений на ній захід сонця. Гарно та романтично. Я б хотіла там опинитися прямо зараз. З Ярославом. Але не з цим, що зараз знаходиться за моєю спиною, не з цим, що не промовив ані слова, відколи я прийшла.

Зрештою, відвертаюся від картини і йду до столика. Сідаю на диванчик та беру меню. Їсти не хочеться, адже повечеряла вдома. Просто вбиваю час. 

Ціни тут космічні, але не подаю навіть знаку, що вражена ними. Хоча раніше ніколи на них не дивилася. 

— Як поживають твої рідні? — несподівано запитує Ярослав. — Чув, що батька зняли з посади.

— Уявлення не маю, — відповідаю байдуже, — я з ними не спілкуюся. 

І навіщо лише сказала правду? Що це мені дасть? Сподівалася, що він зрадіє та кинеться мені на шию? Що прожене француженку, щойно та прийде? Або ж продовжить розпитувати, що сталося?

Ні, нічого з цього не відбувається. Він просто далі мовчить. І я навіть не знаю, чи дивиться він у цей момент на мене, бо все ще читаю меню. Однак хвилювання у грудях підбурюють мене продовжувати цю розмову:

— А твої як?

Завмираю, очікуючи, що зневажливо пирхне, або ж скаже, що це не моя справа. Але він все ж відповідає, рвучи моє серце на частини.

— Минулого року в тата був серцевий напад. Він помер. 

Завмираю, дивлюсь в одну точку в меню, не вірячи його словам. Невже отой життєрадісний молодий чоловік міг загинути? Очі пощипує від сліз, тому я швидко моргаю і ховаюся від Лотиша за меню. 

Навіть уявити не можу, як це — втратити близьку людину. Так, зі своїми я не спілкуюся, проте вони усі живі. А з Ерікою ми навіть бачимося раз у кілька місяців. 

— Мені шкода… — промовляю, а голос надламується. 

Нарешті набираюся сміливості й кладу меню на стіл, щоб поглянути хлопцеві в очі. Вони такі засмучені, розбиті, але настільки живі, рідні, мої… І саме вони змушують моє серце битись частіше. 

Погляд “очі в очі” триває кілька секунд і за цей час я ніби повертаюся у минуле. Я знову поряд з ним, знову безнадійно закохана і нізащо не хочу відпускати Ярослава. А він — мене. І найщемливіше те, що я бачу в його горіхових очах все те, що відчуваю сама, — смуток за нашим минулим. 

А коли я збираюся сказати найдурнішу, найпринизливішу, дуже відчайдушну правду про це, двері за моєю спиною раптово відчиняються і Ярослав моментально відводить погляд та розпливається у широченній посмішці.

— Люсі! — він підводиться та йде до неї. А моє серце враз вкривається кригою, яка тут же тріщить, а крізь щілини починає сочитися кров…