Глава 4.2

Мовчання затягується на десять хвилин і воно таке нестерпне, що мені хочеться почати кричати, але я все ще продовжую дивитись на ту саму стіну, в якій Ярослав вирішив просвердлити дірку поглядом. 

Зрештою, все ж не витримую.

— Якщо ти й далі мовчатимеш, то я просто піду, — в моєму голосі роздратування, хоча насправді я відчуваю страх перед тим, що він скаже. — Ти ж це навмисне робиш, зізнайся? Думаєш, що мені боляче дивитися на вас, але це не так. Почуттів більше немає, тож не старайся таким чином зачепити мене.

Серце неспокійно гуркоче в грудях, заперечуючи тим самим кожне слово.

Він глузливо сміється, а потім повертає обличчя до мене. Дивлюся в ці бездонні очі й хочеться ревіти — вони такі ж прекрасні, як і два роки тому. Єдине, що не змінилося у Ярославові. Але вираз обличчя усе псує. Не відвертаюся, а приймаю його зневагу з гордо піднятою головою.

— І чому я не вірю тобі, князівно? 

Це прізвисько… наче вістрям прямо в серце. Він таки хоче мене знищити, розбити вщент. 

А мені дуже хочеться стерти з обличчя цю глузливу посмішку.

— Бо дурень, — холодно кажу, — ним був, ним і залишився.

Очі хлопця спалахують диким вогнем, а обличчя моментально забарвлюється в червоний. Він розлючений, і я ловлю себе на тому, що мені подобається дратувати його. 

Тільки те, що він робить далі, виявляється зовсім неочікуваним. За мить Ярослав опиняється поряд й, взявши в долоні моє обличчя, починає палко цілувати. Глибоко, пристрасно, з такою жагою, ніби бажав цього усе життя. А я… я відповідаю на його поцілунок, бо серце настільки радіє, що просто вискакує із грудей. На очах бринять сльози, а приємна теплота розливається моїм слабким тілом. Воно тремтить від близькості того, хто назавжди засів у серці. Воно пам'ятає минуле і безсонні ночі, коли ми ставали по-справжньому єдиним цілим. І воно з відчайдушним бажанням хоче знову поринути у той вир солодких почуттів.

Але так само несподівано Ярослав відпускає мене та відсувається, сідаючи на інший кінець дивану. Тільки тепер він дивиться на мене з переможною посмішкою, склавши руки на грудях. В очах — щось дуже схоже на глузування, але зіниці настільки розширені, що зрозуміти не вдається. Кілька секунд обурено дивлюся на хлопця, очікуючи пояснень. Розум занадто затьмарений тим, що відбулося. І серце не припиняє шалено стукотіти в грудях. 

— Навіщо ти це зробив? — дихання збите, мені ніби не вистачає повітря.

— Щоб пересвідчитися, що ти брешеш. Ти й досі маєш почуття до мене, Ясеніє, тільки боїшся їх показувати. Але мені немає тобі чого дати, тож ні на що не сподівайся, князівно.

Боляче, нестерпно, але я витримую кожне кляте слово, промовлене таким близьким для мене голосом.

— Як чудово, адже такий козел як ти мені й не потрібен, — вкладаю у слова якомога більше презирства, а потім голос проти моєї волі зривається на крик. — Краще вже буду сама! А почуття — дрібниця. Знаєш, якось же справлялася я з ними два роки, то потерплю іще кілька днів, не біда! 

Підводжуся й, кинувши на Лотиша розгніваний погляд, прямую до дверей. Хочеться його вбити, тому покинути номер — найкращий варіант в цей момент.

— Вечеря із Люсі о сьомій, не спізнюйся, — звучить за спиною його голос. Надто близько, за кілька кроків, від чого спиною біжать приємні мурахи. 

Я мала б просто піти, грюкнувши дверима, але натомість розвертаюся та зупиняюся навпроти. Пильно дивлюся в очі, поки у венах досі бушує злість.

Як же я тебе ненавиджу! І кохаю…

— Не хвилюйся, я ніколи не спізнююся, — попри всі почуття, голос уже спокійний.

— Я знаю. Тільки не завжди дотримуєшся обіцянок.

Він знову ранить мене словами, знову б’є тим, що не повірив тоді. Очі застилає сльозами, міцно стискую щелепи й кажу єдине, на що зараз здатна:

— Пішов ти!

А потім йду, таки грюкаючи дверима так сильно, що чути на кілька поверхів.