Глава 4

Наші дні...

Ясенія

Понад двадцять хвилин я перекладаю їхні солодкі нудотні компліменти одне одному, бажаючи якимось дивним чином провалитися під землю. Так боляче дивитися на них, щасливих, слухати цей флірт, який здається мені анітрохи не щирим. Адже той Ярослав, якого я знала, ніколи не сказав би дівчині, що вона найчарівніша у світі. Він би знайшов інші, не банальні слова. 

Але пройшло два роки, відколи ми бачилися востаннє. І, схоже, вони занадто змінили його. Тепер це інша людина, абсолютно чужа мені. Саме це й повторюю собі подумки, намагаючись заглушити біль в серці.

З їхньої розмови розумію, що за кілька днів відбудуться зйомки кліпу на їхню спільну пісню, яку ще ніхто не чув. І ловлю себе на думці, що радію за Ярослава, адже тоді, коли ми вперше зустрілися, він лише міг про таке мріяти. 

Серджуся сама на себе, сварю подумки, бо мала б ненавидіти його, але, чорт забирай, не можу. Поки що не можу. 

— Люсі, повечеряємо сьогодні? — запитує хлопець, кокетливо схиляючи голову набік та усміхаючись на всі тридцять два. 

— Після восьмої я не працюю, — кажу йому якомога ввічливіше, ненавмисне привертаючи увагу Люсі, яка, схоже, уже встигла забути про мою присутність. Що ж, нехай менше витріщається на Ярослава. 

Судячи з виразу її обличчя, свої емоції я приховала погано…

— Ти працюватимеш стільки, скільки нам знадобиться, Ясеніє, — холодно говорить співак, звузивши очі. Його погляд крижаний, а вилиці здаються ще гострішими, ніж зазвичай. Сердиться. Але чому? Я нічого такого не сказала. І взагалі-то у мене плани на вечір. 

Стискую губи, намагаючись мовчати і глибоко дихаю, аби не начхати на все й зопалу не наробити дурниць. Неприємно, боляче, але принаймні плакати більше не хочеться. А отже, скоро зможу обманути всіх, в тому числі й себе, що мені байдуже.

Перекладаю французькою Ярославову пропозицію, натягнувши на обличчя найфальшивішу свою посмішку й, попри те, що атмосфера залишається напруженою, Клодель знову починає пожирати хлопця поглядом.

Нагадую сама собі, що мені абсолютно байдуже, але на серці все одно неприємна гіркота. І вона повільно отруює тіло. 

За годину француженка нарешті покидає номер разом зі своїми охоронцями, чи хто вони їй такі, і я знову залишаюся наодинці з Ярославом та Нестором.

Ми зі співаком сидимо на протилежних кінцях дивану, максимально притиснувшись до своїх билець. Дивимося в різні боки. Нестор — навпроти, і я відчуваю на собі його важкий погляд. Сподіваюся, що Ярославові він також дістається.

— Що тут в біса було взагалі, хтось мені пояснить? — запитує чоловік емоційно.

— Я все ж хотіла б відмовитися від цієї роботи, — обережно кажу, несміливо глянувши на чоловіка.

— Я не дам тобі цього зробити, — говорить Яр беззаперечним тоном, підвищуючи градус напруги. 

Нестор втомлено потирає очі й тихо стогне. 

— Ніби діти малі, — бурмоче чоловік  і підводиться. — Я піду, — показує на двері, — а за годину повернуся і, сподіваюся, між вами все буде вирішено. 

— Але… — думка про те, що ми залишимося вдвох у номері, викликає у мене дурні думки, яких не мало б бути. 

— Я пішов, — він справді йде до дверей, піднявши руки вгору, ніби він тут ні до чого. 

І найдивніше те, що Ярослав у цей час не промовляє ані слова. Невже хоче, аби ми залишилися наодинці? 

Мовчки дивлюся, як за Нестором зачиняються двері, а потім під шалений стукіт серця повільно обертаюся до Лотиша. Мовчить. Щелепи стиснені, а погляд втуплений у стіну навпроти. І що мені тепер робити?