Глава 3

Ясенія

Я прочитала кожну статтю про Ярослава Лотиша, яку мені видав гугл, щонайменше по два рази. І це лише додало зацікавленості в цій людині. Йому, як і мені, теж вісімнадцять. І всі ці роки він жив зовсім поряд, всього за двадцять кілометрів від мене. Він з дитинства обожнював музику й брав участь у всіх можливих конкурсах. А тепер сам пише пісні й збирає повні зали фанатів. 

І хоч інформації достатньо, та мені все одно мало. Я хочу знати про Ярослава все. Саме тому попросила тата, щоб замовив мені хлопця на сьогоднішню вечірку, сподіваючись, що це не викличе у сім’ї ніяких підозр.

Сиджу перед дзеркалом, дивлячись на своє віддзеркалення. Візажистка зробила усе ідеально, волосся вкладене, темно-синя шовкова сукня за двадцять п’ять тисяч сидить ідеально. Але я все одно хвилююся, що йому може щось не сподобатися. Тому вдруге прошу візажистку стерти помаду й нанести звичайний блиск. Вона намагається заперечити, однак я непохитна. Хоч десь я можу робити те, чого хочу насправді.

— Гей, там твій музикант приїхав, — зазирає Еріка без стуку. — Виходь уже, вечірка без іменинниці — не вечірка.

— Іду, — байдуже кидаю їй, продовжуючи дивитись на свій відбиток, а серце стукоче, ніби загнане в глухий кут хижим звіром. 

Я знову побачу його і цього разу Ярослав виконуватиме свої пісні для мене.

Ярослав

Будинок міністра вражає своїми розмірами та розкішшю. Тут є все, чого лише забажає душа. Виходжу на невеличку сцену та обводжу поглядом гостей. Князівну знайти легко — стоїть поряд із сестрою, тримаючи в руках келих. Сьогодні вона іще вродливіша — довге шовкове плаття ідеально підкреслює фігуру, волосся, вкладене легкими хвилями, обрамлює прекрасне овальне обличчя, на якому застигла таємнича усмішка. Затримую погляд на дівчині й за кілька секунд вона підводить свій. Дивиться на мене виразними сірими очима, від чого всередині знову з’являється той дивний запал та бажання дізнатися її.

— Доброго вечора усім! — промовляю в мікрофон та відводжу погляд від неї, широко усміхаючись. — Сьогодні свято в прекрасної дівчини, а я навіть не знаю її імені. Хтось відкриє нарешті мені цей секрет?

Гості зацікавлено дивляться на мене, на їхніх обличчях усмішки. І це добре, адже я можу розмовляти з ними так, як звик на своїх концертах.

Іменинниця щосили стримує усмішку, але мовчить. Дивлюся на інших гостей, сподіваючись, що хтось нарешті скаже її ім’я.

— Її звати Ясенія, — подає голос матуся князівни. Попри те, що жінка награно всміхається, налаштована вона вороже — в погляді відчувається лід. Ніхто й не сумнівався, що легко не буде, але хіба мене це колись зупиняло? 

Ясенія

— Дивовижне ім’я, — Ярослав з теплотою дивиться на мою маму, попри те, що та готова от-от вигнати його геть. Проте, звісно ж, вона цього не зробить. Як мінімум через те, щоб не осоромитися перед гостями. — А ви мама іменинниці?

— Олена Дмитрівна.

Хлопець ставить мікрофон на тримач і бере гітару, яку приносять його помічники.

— Дуже приємно, Ярослав, — і як йому лише вдається бути таким приязним, в той час, як мама настовбурчила свої колючки, ніби якийсь дикобраз? — Прийміть мої найщиріші вітання. Ваша донька — неймовірна красуня і, впевнений, така ж розумна й талановита. Що ж, цей вечір належить їй, як і моя музика.

Не даючи вставити й слова, Ярослав одразу ж починає грати й за мить його глибокий голос заповнює весь хол, змушуючи мене завмерти й зачаровано слухати спів, вбираючи в себе кожне його слово.

Хоч я й переслухала усі його треки щонайменше по двадцять разів, цей чую вперше.

В темних очах — вогонь,

Чому ховаєш його від інших?

Доторкнусь до твоїх долонь,

Зігрію їх.
 

В своєму світі ти королева,

Я — звичайний жебрак

Без роду, без плем’я,

Відкритий душею, але простак.

Можливо, ця зустріч була помилкою.

Хто зна…

Та я закохався в твою посмішку —

Прекрасна, горда.

І хай майбутнього не маємо ми,

Ніколи не відмовлюсь, хай болить.

Бо я шукав, шукав роками

Те, що зараз відбувається між нами.

Після останніх рядків досі стою й, ніби заворожена, спостерігаю за Ярославом, помічаючи кожен його рух. Мені й раніше сильно подобалися хлопці, однак до жодного з них так не притягувало. 

— А він нічого так, — говорить Еріка, змушуючи нарешті відмерти. — Сексі. Треба запитати, які в нього плани на вечір.

Її слова вдаряють, ніби обухом по голові. Зненацька і боляче. На очах виступають сльози. Але це моя сестра і якщо вона захоче його отримати, то їй це вдасться. І чхати на те, що батьки потім будуть розгнівані її черговим викидом. Якщо дізнаються про нього авжеж.