Глава 2.2

Підморгнувши, він швидко обходить мене та прямує до виходу. А я так і залишаюся стояти посеред гардеробу. Розгублена, із сиротами на кожному сантиметрі шкіри. Та занадто червонястими щоками. Серце досі калатає, а усмішка не сходить з обличчя. Я справді йому так сподобалася чи це лише сон? Або якась гра?

Згадую про папірець, але до гардероба саме заходять мама з Ерікою, тому стискую його в руці, щоб не помітили.

— Як же я втомилася! —  скиглить сестра. — Я вже занадто стара для таких заходів.

— Замовкни! — попереджує мама по-доброму, натякаючи, що про старість у нашій сім’ї не говорять. Здається, вона ніколи не визнає, що їй уже не двадцять, як Еріці. — Ще переговорю із Потоцькими і їдемо додому.

Еріка стогне, а я лиш зітхаю. Хочеться нарешті сховатися від усіх у своїй кімнаті й перш за все прочитати записку. Серце пришвидшується лише від однієї думки про те, що у ній може бути написано.

Ми з Ерікою забираємо свій верхній одяг і йдемо на підземний паркінг готелю, де нас уже чекає водій. Аркуш досі в руці й, здається, просто обпалює шкіру. Можу думати лише про нього. Але Еріка поряд і вона неодмінно поцікавиться, що це, щойно я його розкрию записку. Вона завжди суне свого носа у чужі справи. Тому я просто сиджу і подумки благаю маму, аби чимскоріше закінчила з Потоцькими.

— Нарешті! — вигукує Еріка, вдивляючись крізь тоноване скло. — Не пройшло й п’яти годин.

Мама сідає в салон і сестра знову починає скиглити, а за мить вони уже сваряться. І я розумію, що це мій ідеальний шанс. Швидко розгинаю пальці та розгортаю записку. Сподівалася побачити хоча б номер телефону або ім’я. Але ні. Там всього лиш два римовані рядки. 

“Бо я шукав, шукав роками

Те, що зараз відбувається між нами.”

— Чому ти просто не можеш бути нормальною, як Ясенія?! — здригаюся від маминого крику й знову стискаю в руці аркуш. Серце шалено б’ється. І я не можу зрозуміти в чому причина — через мамині слова чи те, що написано в записці. Але вони продовжують сваритися і я розумію, що серце стукотить усе ж через маму й Еріку. Страшно, що все це може повторитися зі мною.

Але як же я втомилася бути ідеальною донькою. Такою, щоб мене любили…

Ярослав

— Я ж говорив, що з благодійного концерту буде пуття, — задоволено усміхається Матвій, запихаючись чимось калорійним та точно шкідливим. 

— Ага, — байдуже відказую, хоча чудово розумію, що знову побачу її. — На честь чого свято хоч?

Матвій кладе свій бургер в тарілку й витирає обличчя серветкою. 

— У молодшої міністерської донечки день народження — святкує повноліття.

Киваю з байдужістю та продовжую вдавати, ніби щось записую у блокнот, але, вочевидь, легка усмішка все ж проскакує на обличчі, бо Матвій тут же сердито зітхає.

— Подивись на мене, — вимагає. Здивовано підводжу брови й роблю те, що він хоче, проте не можу припинити всміхатися. — Ти не можеш, ти підписав контракт.

— По-перше, там нічого не написано про те, що я не маю права дивитися на дівчат і мати з ними стосунки…

— Так, — він як і завжди мене перебиває, — але там є пункт, в якому чітко вказано, що ти не можеш з’являтися поряд з однією й тією ж дівчиною більше одного разу.

— Хто придумав цей пункт? Ти? — намагаюся глузувати, але Матвій не реагує, а продовжує повчати.

— Слухай, ти ще малий, Яре. Дівчат багато, вони готові стрибати до тебе в ліжко по троє. І чесно кажучи, ніхто не проти. Але твій імідж не повинен постраждати. Якщо у тебе хтось з’явиться, нікому це не сподобається. Ані фанаткам, ані команді.

— Дурня, — хитаю головою. — І взагалі чому ти вирішив, що в мене серйозні наміри?

— Бо я тебе знаю, малий.

Як же він мене бісить! Сердито кидаю блокнот на стіл з гучним звуком, підводжуся й дивлюся в його очі з викликом. Лють повністю окутує тіло, проте розум ясний, я в змозі тримати усе під контролем.

— Тоді на біса ви з мене робите іншого?! І я не малий, чорт забирай! Ще раз мене так назвеш, я тобі мізки повідбиваю! Знаєш, що можу.

Знає, але йому начхати. Закотивши очі, Матвій знову бере свій гамбургер і жує, з викликом дивлячись на мене.

— Тобі вісімнадцять, Яре. Ти малий і нічого не тямиш у цьому світі.

Його слова викликають сміх.

— Принаймні, у мене вистачило мізків не підсісти на… — хтось заходить до студії, тому замовкаю, продовжуючи глузливо посміхатися, в той час, як вираз обличчя Матвія змінюється. 

Так, чуваче, я знаю твій брудний секретик. І вже давно.

— Знову сваритесь? — питає Віка, всідаючись поряд з менеджером. — У мене тут невеличка дилема…

Вона розповідає свою проблему, а ми з Матвієм тим часом продовжуємо дивитися один на одного. Цього разу я зверху. І робитиму те, що захочу.