Глава 1.2

Нестор з недовірою дивиться на нас по черзі й, щойно збирається щось сказати, як у двері стукають. Ярослав сплескує в долоні й підводиться. 

— Ох, це буде розрив, — каже хлопець й обходить диван з іншого боку, хоча пройти біля мене було б швидше та зручніше. Намагаюся не думати про це, але все одно сумно. Він навмисне це робить? Щоб зачепити мене? Нестор також підводиться та гукає в бік дверей: “Відчинено!”. За мить вони відчиняються і, шокована, відкриваю рот від здивування. 

Дівчину, яка лебединою ходою запливає до кімнати, впізнаю одразу ж. Француженка Люсі Клодель — виконавиця всесвітньовідомих хітів, які полюбилися мільйонам людей в різних куточках світу. Вона — взірець жіночності та краси. Блондинка з великими нереально блакитними розкосими очима, ідеальною фігурою, як у Барбі, й довгими ногами. На ній коротке приталене плаття чорного кольору з глибоким декольте і туфлі на височенних підборах, в який вона почувається так впевнено, що це не може не викликати повагу. 

З неприхованим захватом вона дивиться на Ярослава, прямуючи в його бік. Не дихаю, боячись того, що відбуватиметься далі. 

— Вітаю, месьє Ярослав, — ламано говорить українською Люсі, першою простягаючи руку для вітання. Її манікюр настільки вишуканий та ідеальний, що свій блідо-рожевий я ховаю в стиснутих кулаках. 

— Радий нарешті познайомитися, мадам Клодель, — ще більш ламано відповідає їй Яр французькою, беручи долоню у свою руку, й ніжно цілує її пальці, всміхаючись при цьому аж занадто задоволено.

А мені той поцілунок, ніби каменюкою в груди — боляче, із зупинкою дихання й нульовими шансами на життя. Адже спогади, як він тримав мою руку на своїй щоці й не хотів її відпускати, такі живі, ніби це було вчора. Ніби вчора він злодієм пробирався до моєї кімнати серед ночі й крав мій сон, даруючи натомість безмежну ніжність. 

Я гадала, що відтоді мої почуття принаймні притупилися. Я свідомо придушувала їх у собі. Але, виходить, самообман працював лиш до того моменту, як знову побачила Ярослава. 

Боляче. Так боляче, що хочеться піти. Але я так і продовжую сидіти, дивлячись на них двох, що тримаються за руки, стоячи одне навпроти одного.

Так пасують одне одному… Ярослав високий, статний, з широкими плечима та сильними руками. Люсі — тендітна, ледь доходить йому до плеча навіть на шпильках, проте така жіночна…

Проти неї я жебрачка. Невесело усміхаюся сама до себе. Адже саме так називав себе Ярослав, коли ми познайомилися. Він вважав себе жебраком, хоча я ніколи так не думала. Для мене він був ідеальним, найкращим.

— У вас неймовірні очі, Люсі, — в його голосі стільки захвату, що мене починає нудити. Вона закохано дивиться на Ярослава, але ні чорта не розуміє. 

Люсі Клодель — прекрасна гарна жінка двадцяти п’яти років, але вона знає лише французьку, що достобіса ускладнює життя всім, хто з нею працює. Але вона принципово не хоче вивчати навіть англійську, аргументуючи це тим, що всі, хто хочуть з нею розмовляти, мають самі знати її мову. 

— Переклади, — наказує Ярослав мені, проте досі зачаровано дивиться згори в низ на Люсі.

Відчуваю тремтіння в руках, серце шалено б’ється в грудях. Єдине, чого хочу, — піти геть. Підводжуся, відчуваючи, що ноги ледве слухаються.

— Вибачте, та вам краще попросити в агентстві іншого перекладача. Боюся, що я вам не підходжу, — несміливо дивлюсь на Нестора, який дуже незадоволений. Але мені байдуже. За відмову від клієнтів у нас не звільняють, такі прецеденти уже були. І не раз.

— Ти перекладатимеш, — сердито говорить Ярослав. Переводжу на нього погляд  і відсахуюся. Ненависть. Точно така, як і два роки тому. Глибока, щира і з обіцянкою знищити, якщо знадобиться. — Інакше я потурбуюся, щоб ти більше не змогла працювати в цій сфері.

Зціплюю зуби, очі застилає пеленою сліз. Він усе пам’ятає. Кожне моє кляте слово, кожну розповідь про себе. Знає, що мріяла працювати перекладачем. І, ймовірно, здогадується, скільки мені коштувало піти проти волі батьків.

Ярослав і Люсі дивляться на мене, очікуючи відповіді. І якщо хлопець злиться, то Клодель уявлення не має, що відбувається. Вона спантеличена, проте продовжує ніяково усміхатися.

Сльоза стікає обличчям і я її швидко змахую долонею. Дивлюся в такі рідні прекрасні горіхові очі й промовляю французькою те, що він сказав. Серце розриває на друзки. Так пече, що хочеться кричати. Але я мушу наказати йому нічого не відчувати до Ярослава, інакше душа згорить до тла.