Прогулянка містом

1

Наступного ранку Джейс прокинувся від солодкого й приємного запаху панкейків. У футболці й шортах, протираючи очі, він вийшов із кімнати й попрямував на кухню.

Там мама смажила панкейки, а тато сидів за столом із чашкою кави й дивився у вікно.

— Мам, а звідки тісто для панкейків? — запитав Джейс.

Мама трохи здригнулася — мабуть, не помітила, як він зайшов.

— Рано-вранці я спустилася на 120 поверх, у супермаркет. Купила там усе, що треба, — сказала вона.

— А, ну ок, — кивнув Джейс і сів за стіл праворуч від батька.

— Можна я сьогодні піду прогуляюся містом?

Батько трохи подумав.

— Ну якщо так тобі треба — йди. Але будь обережний. Тут є такі люди… з поганих сімей і з поганими намірами. Краще до вечора не гуляти. Якщо вже ходити, то там, де світло й багато народу.

Він дістав із підвіконня брошуру, поклав її на стіл і стукнув по ній пальцем.

— Ось. Тут написано всі поверхи, де можна нормально прогулятися. Візьмеш із собою. Там ще телефони екстрених служб є.

Сказавши це, батько відвернувся й почав сьорбати каву.

Джейса трохи здивувало, що батько так переживає. Раніше, коли Джейс казав, що піде гуляти, той навіть оком не моргав. А тут раптом — «будь обережний».

Мабуть, це місто якось дивно впливає на їхню родину. Але, здається, в хорошому сенсі.

Поки вони говорили, мама поставила на стіл тарілку з акуратно складеними панкейками.

— А де той соус, про який ти казала? — одразу запитав батько.

— Ой! — вигукнула мама.

Вона повернулася до підвішеного кухонного шкафчика, дістала звідти темно-помаранчеву баночку й поставила на стіл.

Коли батько полив панкейки соусом, Джейс узяв баночку й прочитав:

«Кленовий сироп».

— Дивно… — тихо сказав він. — Я такого раніше не бачив.

Баночка була невелика, скляна, але чомусь здавалася важкою. Джейс поставив її на стіл і глянув на батька — той з апетитом їв панкейки з цим сиропом.

Джейс теж захотів спробувати.

Відкривши баночку, він почав лити сироп на панкейки. Той повільно стікав «гармошкою», лінія за лінією.

Відрізавши шматок, Джейс нарешті скуштував.

Смак був неймовірний — солодкий, але трохи гіркуватий. Саме ця дивна нотка й робила його таким незвичним.

Поївши, Джейс встав із-за столу й попрощався з батьками. Він уже хотів побігти до прихожої, але батько зупинив його й простягнув брошуру.

— Не забудь.

— Дякую.

Взявши її, Джейс пішов у прихожу. Там він накинув зелену кофту, вдягнув сірі штани й, відчинивши двері, вийшов у те, що тут можна було назвати двором.

2

Вийшовши, Джейс помітив, що людей на поверсі майже немає. Це здалося дивним — на годиннику вже було пів на одинадцяту.

— Так-так-так… — пробурмотів він і розгорнув брошуру.

Вона розкладалася, як карта з мотелів — таких, у яких вони зупинялися дорогою сюди.

Джейс почав переглядати розділи, поки його погляд не зупинився на написі «Парки та розваги», виділеному червоним кольором.

Він провів очима вниз і почав читати поверхи.

270 поверх — Зелений парк.

— О, цікаво.

Джейс підійшов до ліфта. Біля нього вже стояло кілька людей — напевно, теж чекали.

Через кілька хвилин пролунав дзвінок, і двері ліфта відчинилися.

Зайшовши всередину, Джейс помітив, що люди стоять переважно в центрі, а не в кутах. Дехто виглядав так, ніби кудись дуже поспішає.

Коли двері зачинилися, Джейс набрав 270 на панелі, схожій на кодовий замок.

Спочатку ліфт зупинився на 257 поверсі. Там вийшла невелика група людей у чорній формі, схожій на форму охоронців.

Поки двері були відкриті, Джейс помітив, як вони заходять у якийсь центр зі скляними дверима. Усередині стіни були обшиті білою та чорною металевою плиткою.

Над дверима був напис:

HCS

А під ним —
Highest City Security.

Джейсу сподобалося, що навіть охорона тут виглядала серйозно. Все було, як у справжньому місті.

Ліфт їхав далі — поверх за поверхом. Люди виходили й заходили.

Поки ліфт зупинявся, Джейс встиг зрозуміти, що тут купа різних місць роботи: якийсь центр управління, електроніки, навіть сантехніки.

Так він і доїхав до 270 поверху.

Коли двері відчинилися, Джейс на секунду навіть не повірив очам.

Перед ним розкинувся величезний парк.

Справжній парк — зі скамейками, деревами… і навіть травою.

По зеленій траві тягнулися хвилясті доріжки, схожі на звичайні земляні стежки. На лавках сиділи літні люди, на траві гралися діти.

У самому центрі стояла кав’ярня.

Вийшовши з ліфта, Джейс помітив табличку перед входом у парк. На ній були написані правила поведінки, а також план евакуації з поверху.

Уважно прочитавши все, він пішов акуратною доріжкою до кав’ярні й подивився на меню.

— Еспресо класичний — 6 ВРТ…

— Так, стоп. А це що таке? — здивувався Джейс.

Він звернувся до продавця.

— Скажіть, будь ласка, що таке ВРТ?

— Це валюта нашого міста, — відповів продавець. — Тут не приймають долари. І вона електронна. Використовується через спеціальний магнітик, типу як пейджер.

— А де його взяти?

— У спеціальному центрі. Іди на 300 поверх. Вийдеш у велике приміщення — там буде стійка. Підійдеш, і тобі все пояснять.

Подякувавши продавцю, Джейс відійшов від стійки. Ще трохи оглянувши «Зелений парк», він попрямував до ліфта. Там набрав номер 300 на панелі — їхав отримувати той «типу пейджер», як сказав продавець.

3

Через кілька хвилин ліфт зупинився.