Єкскурсія

1

Вийшовши з кабінету в супроводі містера Хартера, Джошуа підійшов до Кріса, який сидів на дивані в залі відпочинку й читав журнал.

— Ти не повіриш, — сказав Джошуа, розповідаючи про пропозицію Хартерa.

Очі Кріса розширилися від здивування.

— Та ну! Не може бути… Він справді хоче запросити тебе на співпрацю? — запитав він, ледь вірячи.

Джошуа сам ще не до кінця усвідомлював, що сталося. Стільки разів містер Хартер скаржився на невдалі роботи в команді, казав, що працює сам і ні з ким не співпрацюватиме, а тут раптом таке… Хоча, з іншого боку, це можна було очікувати: Хартер неодноразово запрошував його на сімейні свята.

— Ну що ж, мені пощастило, — посміхнувся Джошуа. — Не сумуй, Кріс. Грошима ділитися буду, мені їх все одно забагато.

— То що, йдемо? — запитав Кріс.

— Виходить так, — відповів Джошуа. — Більше тут робити нічого. Виліт до Вегаса тільки завтра, тож сьогодні ми застрягли. Пропоную піти в готель навпроти.

Так вони й зробили. Взяли номери на ресепшені та розійшлися по своїх кімнатах. Годинник показував лише ранній вечір, тож часу ще було достатньо для відпочинку.

2

Джейс прокинувся о шостій ранку від глухого стуку у двері. З переляку він різко сів на ліжку, ще не розуміючи, де перебуває. Повітря в кімнаті було прохолодне й пахло пилом і старими шторами.

— Збирайся, — почувся за дверима знайомий, різкий голос батька. — Через п’ять хвилин виходимо.

Хлопець мовчки кивнув, хоча той цього не бачив. Він піднявся, важко потягнувшись, і пішов до ванної. У дзеркалі відбивалося бліде, сонне обличчя. Джейс умитись холодною водою, щоб остаточно прокинутися.

Одяг на ньому був той самий, у якому він приїхав учора ввечері, — джинси, стара сіра кофта й кросівки. На підлозі біля ліжка стояла його червона сумка. У ній — кілька речей, нічого цінного.

Вийшовши надвір, він на мить примружився від ранкового світла. Сонце тільки піднімалося над лінією пагорбів, і все навколо здавалося ніби розмитим від прохолодного повітря. Асфальт перед мотелем ще блищав від нічної роси.

Спершу Джейс зайшов до віконця адміністратора, щоб віддати ключ. Старий чоловік за стійкою навіть не глянув на нього — просто взяв ключ і коротко буркнув «дякую».

Батько вже чекав біля машини, стояв, спершися на дверцята, й курив. Побачивши сина, швидко докурив і кинув недопалок у пил.

— Давай швидше, — сказав він коротко.

Джейс кивнув, кинув сумку на заднє сидіння і сів поруч. Мати мовчки сиділа спереду, притискаючи руки до колін. Коли машина рушила, тиша всередині стала майже нестерпною.

За вікном тягнулася безкрая пустеля. Дорога втягувалася вперед — вузька, потріскана, розпечена навіть попри ранкову прохолоду. На обрії вже виднівся туман, у якому губилися силуети якихось металевих конструкцій — можливо, вежі, а може, будівельні крани.

— Це воно? — тихо спитав Джейс, не відриваючи погляду від далечіні.

Батько не відповів одразу. Тільки після паузи коротко кивнув:

— Так, напевно.

Джейс мовчав, дивився вперед. Назва звучала гордо, майже урочисто — але в ньому щось стислося. Він не міг пояснити чому, але те місце попереду не здавалося йому справжнім домом.

Дорога звивалася між кам’яних пагорбів, сонце піднімалося все вище, і кожен кілометр здавався довшим за попередній.

Проїхавши ще кілька кілометрів, вони нарешті в’їхали в Солт-Лейк-Сіті. Джейс дивився у вікно, притискаючись лобом до скла. Місто росло перед ним, наче живий організм — скляні вежі здіймалися в небо, одна вища за іншу, ніби змагалися, яка ближче до сонця. Усе навколо виблискувало від світла — вітрини магазинів, металеві стіни будівель, навіть асфальт здавався дзеркалом.

Коли вони проїжджали центр, Джейс помічав яскраві вивіски ресторанів, людей, що поспішали між кав’ярнями й розважальними центрами. Місто кипіло життям, але дивно — у цій метушні він почувався відстороненим, ніби все це відбувається за склом.

Згодом машини стало менше, а хмарочоси змінилися рівними рядами сірих офісів і складів. Дорога привела їх до району, де панувала тиша — тут працювали, а не відпочивали. Батько звернув у вузький провулок і зупинився біля великої будівлі з біло-блакитним фасадом. Вона більше скидалася на госпіталь, ніж на відділ прийому заявок.

— Виходьте, — коротко сказав він.

Джейс відчинив дверцята, відчув запах гарячого металу від капота. Сонце вже піднялося досить високо, і навіть повітря здавалося густим.

— Ідіть до стійки реєстрації, — наказав батько.

Вони з мамою перезирнулися й мовчки рушили всередину. У фойє пахло антисептиком і свіжою фарбою. Біля входу стояли кілька людей — хтось із валізами, хтось із дітьми. Всі чекали, всі мовчали.

Мати підійшла до стійки, назвала номер, який учора продиктував батькові представник компанії. Жінка за стійкою усміхнулася — механічно, чемно, без тіні емоцій.

— Проходьте далі по коридору, потім поверніть ліворуч. Кабінет для обстеження доктора Ємірсона, — промовила вона майже співуче, як завчений рядок.

Вони подякували й пішли вперед. Коридор був довгим, із підлогою, що блищала від чистоти, і лампами, які тихо дзижчали над головою. Їхні кроки лунали глухо, а стіни здавалися надто білими.

Біля дверей із табличкою «Кабінет медичного обстеження, доктор Ємірсон» вони зупинилися.

— Ну, ось і все, — сказала мати тихо, майже пошепки.

Джейс постукав.

— Заходьте, — пролунав чоловічий голос.

Вони ввійшли.

Кабінет справді нагадував звичайний кабінет педіатра. Доктор Ємірсон сидів у глибокому шкіряному кріслі за великим дерев’яним столом, заваленим папками й документами. На підвіконні стояли кілька квітів, біля стін — високі шафи з медичною літературою. Стіни мали теплий жовтуватий відтінок, що трохи пом’якшував офіційну атмосферу.