Подорож

1

Батько Джейса, як завжди, сидів у його улюбленому кріслі, яке вже давно треба було віднести на звалище або віддати бездомним. Він дивився маленький двадцяти дюймовий Sony Trinitron о дев’ятій вечора з банкою пива в руці — як він це завжди робив.

Кімната, де так любив проводити час його батько, можливо, залежний від алкоголю, була невелика. Але сміття, плями на стінах, полущені шпалери — усе це нагадувало Джейсу, що крім невеликого телевізора та дешевого пива, його батько більше нічого не міг собі дозволити.

Але батько Джейса, треба сказати, дуже пасував до незвичайного інтер'єру замурзаної кімнати. Рой — так звали батька Джейса — був одягнений в уже далеко не білу майку з сірими трусами. На майці було декілька дірок і плям від пива, а на трусах були нитки. Це ті, які, якщо не відрізати, а потягнути, розпускають шви, що неодноразово робив батько.

Джейс пройшов повз телевізор на кухню, що змусило Роя гаркнути на свого сина, щоб він забирався звідси. Джейс не здивувався поведінці батька, він знав, що Рой здатен не більше, ніж просто гаркнути, щоб він відійшов від телевізора.

Авжеж, Джейс не міг пробачати батьку його ставлення і до мами, і до нього самого. Але що вдієш — друзів у нього було не багато, тому втекти від цієї “сім’ї” йому не було куди.

Джейс повільно, навіть втомлено, зайшов до їхньої крихітної жовтуватої від жиру кухні. Мама стояла в блакитному халаті поверх сірої футболки, на якій був чорний напис “ніколи не здавайся”. Як іронічно, подумав Джейс.

Ввійшовши до кухні, Джейс вже почув запах смаженої курки. Але все одно спитав маму, що в них на вечерю. Мама повернулася, як залякана, дуже різко, немов не знала, що на кухні ще хтось є крім неї. І відповіла, що в них не може бути щось крім цієї клятої курки.

Очі її були впалі, а під очима — широкі круглі синці від недостатку сну. Джейс уже не пам’ятав, коли бачив маму щасливою, не говорячи про її зачіску. Волосся було скомкане, як клубок ниток. Вона вже досить довго носила хвостик, можливо, щоб не бачили її брудне волосся.

На кухні не було місця, де поставити стіл для обіду. Тому їхньою сімейною традицією було вечеряти в гостинній біля телевізора. Мама сказала вийти, бо їй не вистачає місця.

Ну а як же, подумав Джейс і поглянув на маленьку лампочку, повішану на жалюгідному проводі, яка давала те саме жовтувато-біле світло, яке нагнітало й псувало настрій.

Коли Джейс вийшов з кухні, батько вже вмостився посередині невеликого сірувато-блакитного дивану, явно вже почувши їжу, яку вони їли практично кожен день.

Джейс присів на край дивана з лівої сторони від свого батька. По телевізору знову рекламували всякі старовинні речі по 3-5 доларів. Реклама йшла одна за одною.

То показували щасливу родину, яка складалась із щасливих батьків, щасливих дітей — хлопчика та дівчинки — і собаки, які всі по черзі користувалися якимось засобом проти кашлю.

Як правило, такі родини живуть у маленькому двоповерховому білому будинку з дитячим майданчиком й глибоким басейном на задньому дворі.

 Хотів би Джейс так жити й не сваритися зі своїми замученими батьками кожен день після обіду. Але реальність суворіша, ніж показано в мультиках, які він з неохотою дивився у вільний час.

Після реклами ліків ішла реклама про якийсь відпочинковий центр типу санаторія або пансіонату, а потім знову ліки — і так по колу.

Мама через десять хвилин прийшла з трьома тарілками картопляного пюре зі смаженою куркою. Мама сіла з правої сторони від батька, який з’їв напевно вже більше половини своєї тарілки.

Джейс не дивувався, чому батько з’їдає все менш ніж за п’ять хвилин — порції насправді були маленькі.

Вони все також дивилися на двадцятидюймовий жалюгідний телевізор, думаючи, як все швидко з’їсти, щоб нарешті піти спати, бо тільки у снах було приємно жити для них усіх.

Пройшла ще одна реклама нікому не потрібного антикваріату, як тут на маленькому екрані, на блакитному, мов небо, фоні з’явився якийсь напівлисий сивий чоловік у круглих окулярах, одягнений у білий лікарський халат.

Він помовчав дві секунди, ніби не знав, коли почався запис, а потім заговорив:

— Вітаю, дорогі жителі США! Мене звати містер Кларк, я один з тих, хто зможе вас врятувати від жалюгідного життя за допомогою нашого грандіозного і не дивовижного проєкту, який збудований у пустелі Плато Колорадо під назвою “Найвище місто”. Звучить фантастично, га?

Слова містера Кларка про їхнє жалюгідне і зовсім невеселе життя трішки образили Джейса. Але в чому неправий цей лисий чувак на синьому фоні?

Містер Кларк продовжив:

— Коли ви почуєте найголовнішу деталь, ви пулею побіжите в наш найближчий філіал.

Як чесно, ці слова про головну деталь неабияк зацікавили Джейса. Він продовжив слухати:

— Це місто стане новим досягненням людства. Ця будівля має аж чотириста поверхів і налічує чотирнадцять тисяч чотириста квартир сорок один на сорок один метр квадратний, розрахованих на сім’ю з двома дітьми.

У цьому місті вам навіть не треба буде виходити на вулицю, все, що треба, ви знайдете всередині: будь то супермаркет або поліцейська станція.

Також є мінімаркети практично на кожному поверсі, де ви зможете купити різних снеків.

А от і головна деталь: це все ви можете безкоштовно протестувати протягом року, якщо встигнете записатися за телефоном... або в головному офісі.

Джейс швидко запам’ятав коротенький номер телефону й головну адресу офісу.

Жили вони в маленькому одноповерховому будиночку в Окленді, штат Каліфорнія.

А найближчий, напевно єдиний, офіс, де можна записатися на тестування, був у Солт-Лейк-Сіті, штат Юта.

Джейс з класом нещодавно проходили пустелі штату Юта, з уроку географії він знав, що від Каліфорнії до Юти десь сімсот миль, а це приблизно 10 годин машиною.

Батьки Джейса теж явно хотіли безкоштовно пожити в нормальній квартирі рік. Але щоб дістатися до Юти, треба десять годин і чимало бензину.