«Найважливіше в житті.»

«Найважливіше в житті.»

Таксі під’їхало під високу будівлю бізнес центру. Володимир розрахувався з таксистом, взяв сумку і вийшов. Увійшов у будівлю. Там на першому поверхі було затишне кафе. І зараз звичний аромат вдарив у ніздрі. Володимир хотів звично взяти стаканчик кави, але передумав. Його чекали в офісі бізнес партнери. І на каву вже не було часу.

Треба було привести себе в порядок і перевдягтися у запасний одяг.

Він пройшов в глибину будівлі і ліфтом добрався потрібного поверху.

─ Привіт, Олю, - сказав він секретарці.

─ Добрий день, Володимире Святославовичу. Ви вже прилетіли і так швидко добралися з аеропорту?

─ Так. В нас же важлива зустріч сьогодні. Я навіть додому не заїжджав.

─ Так. На зустріч вже прийшли. Їх провели до зали переговорів. Ви самі будете проводити зустріч чи покликати вашого зама?

─ Звісно сам. Я для цього й так поспішав. Хотів встигнути.

─ Доречи, тут вам дружина дзвонила і хотіла сказати…

─ Не зараз, - перебив її Володимир. - Дружині я потім передзвоню. Треба на зарядку телефон поставити. Розрядився в дорозі. Ось. Постав  на зарядку, будь ласка. Якщо подзвонить дружина, а я ще буду на нараді, то скажи їй, щоб зі мною все добре. Щоб вона не хвилювалася.

─ Але вона хотіла вам сказати…

─ Не зараз, - знову він перебив її. - Я зараз маю перевдягтися з дороги і прийти на зустріч.

Він стрімко увійшов до свого кабінету. Розкрив шафу, в якій завбачливо завжди був чистий костюм на такий випадок. Швидко перевдягнувся і пішов до конференц зали.

Два чоловіка вже сиділи і чекали на нього. Він якраз встиг вчасно. Поздоровкався і потис руку кожному.

─ З якою справою Ви сьогодні до мене?

─ Ось є об’єкт, який би ми хотіли придбати. Він знаходиться в Новій Зеландії. Дуже хороша угода. Але нам потрібен капітал. Бо належної суми не вистачає. Тобто частина суми є. Та ми хотіли б, що ви прийняли в цьому участь. Всі будуть в виграші. Ось документи.

Володимир взяв папку і став гортати аркуш за аркушем.

─ Про яку суму йде мова? – запитав він.

─ 300000 доларів.

─ Ви ж розумієте, що я не наддам згоду поки детально не вивчу цю інформацію?

─ Так, ви можете ознайомитися. Це готель в мальовничому місці. Якщо його викупити, то буду чималий прибуток і швидка окупність. Подивіться розрахунки.

─ Так я подивлюся. Та мені б хотілося спочатку подивитися на цей готель і на місці оцінити можливості і ризики. Це можливо?

─ Так, звісно. Там вказана адреса. Ви можете оглянути готель.

─ Ось і добре. Тоді домовимося так. Перегляну документи, поїду на місцевість і потім дам вам знати про своє рішення. На цьому тижні вам повідомлю.

Вийшовши з конференц залу, Володимир спустився у кафе за чашечкою кави. Постійна втома давала про себе знати. Але він хотів все контролювати сам і, останнім часом, став пити забагато кофе та енергетиків. Організм тягло у сон, але він не хотів здаватися. На сьогодні була запланована, ще одна зустріч і він мав її провести. Тож знову треба було якось збадьорити організм. Він взяв стаканчик та сів за столик у кав’ярні. Не хотів, щоб у офісі бачили як він засинає.

Тут до його столика підійшла вродлива дівчина.

─ У вас бачу є вільне місце. Я сяду. Добре? – І сіла напроти нього не дочекавшись дозволу.

Володимир озирнувся. Навколо було багато вільних місць. Але вона чомусь вирішила сісти до нього.

─ Ми знайомі? – запитав він.

─ Ви хочете відразу до справи перейти як завжди? Добре. Давайте знайомитися, Володимире.

─ Зачекайте. Ми що справді знайомі? Вибачте, я не пам’ятаю вас. Я щойно з дороги і трохи втомлений.

─ Не хвилюйтесь. Я знаю. Я прийшла до тебе сповістити про дещо.

─ Що саме?

─ В тебе обмаль часу. Ти скоро помреш. В тебе є день. Тож згадай, що тобі треба ще зробити важливого. Що для тебе має найбільше значення в житті?

Володимир завмер на декілька секунд. А потім почав сміятися як несамовитий.

─ У вас чудове почуття гумору. Я навіть трохи злякався. Це якась нова стратегія для знайомства? Я вражений. Ха-ха-ха.

Люди почали озиратися на нього.

─ Все нормально, люди, вибачте. Просто ця дівчина так пожартувала, що не втримався.

─ Яка дівчина? – запитав хлопець за сусіднім столиком.

─ Оця. Хіба не бачиш?

Хлопець помотав головою у сторони. Дав зрозуміти, що нікого не бачить і думає, що бізнесмен дещо не в собі. Посмішка Володимира зникла.

─ Він мене не бачить. Ніхто тут мене не бачить. Тільки ти мене бачиш. Я Смерть.

─ А чому ти не з косою і не в чорному балахоні?

─ Я можу і так прийти до тебе. Але, якби я відразу так прийшла, то ти міг би злякатися і померти раніше часу. Хоча в тебе часу обмаль. Але ще трохи є.