Глава 21

Андрій знаходився біля озера. Все було зеленим. А посередині поляни стояла лавочка, на якій сидів чоловік з тростиною. Він стукав нею по траві, а звук був таким, наче тростина б'є по дереву.

- Я помер? - запитав Андрій у чоловіка.

- А хотів би? - відповів запитанням на запитання.

Андрій смикнув плечима, він не знав чого саме хотів у цю секунду.

- Ти не помер, поки що!.. Але ти досить близько до цього, - чоловік продовжував стукати тростиною.

- Я можу повернутися? - Андрій не відчував ні болю, ні страху, нічого окрім цікавості.

- Скоро про це дізнаємося, - чоловік кивнув у сторону озера.

Андрій озирнувся, але нічого не побачив. Коли він повернув голову до чоловіка, його вже не було, так само як і лавочки. Тож Андрію нічого не залишалося, як сісти на землю і чекати.

Повільно над озером з'являвся туман і він починав виходити на суходіл, і наближатися до Андрія. Через декілька хвилин навколо нічого не було видно, лише туман.

- Ну, давай! - у тумані він почув голос Яни. - Давай, отямся! - якийсь незрозумілий стук. - Я сказала отямся! - і знову не зрозумілий стук.

Аж раптом задзвонив другий будильник.

- Ааххх... - Андрій піднявся з землі і хапав повітря ротом. Будильник продовжував дзвонити. - Вимкни! - сказав він, коли не зміг розстібнути сумку на поясі. Андрій знову лежав на землі він намагався нормально дихати. Яна ж розстібнула сумку і вимкнула будильник, який дратував Андрія. - Дякую!

- Ти живий!.. - вона почала цілувати Андрія у лоб, щоки, у губи. А після поклала голову йому на груди і заплакала від щастя.

Він підняв порізану руку, кров вже не текла. Та й рука була перев'язана якоюсь тканиною.

- Ти зупинила кров?! - запитав Андрій.

- Ні, коли я підбігла, вона вже засохла. Напевно ти не дуже глибоко порізав вени, - Яна перевірила пов'язку, яку швидко наклала.

- Це не зовсім так, - відізвався голос чоловіка.

- Ти ще тут, - прокоментував Андрій.

- Звісно я тут! Де я ще повинна бути? - Яна не розуміла про що каже Андрій.

- Вибач, я не з тобою, - відповів він Яні.

- Тут є ще хтось? - Яна озирнулася.

- Тут... - Андрій недоговорив. - От чорт! Треба йти з вулиці, зараз з'являться денні люди! - Андрій спробував підвестися, але не зміг. Піднятися йому допоміг лише будильник, і лише раз. У цей момент його осяйнуло. - Стоп, як це ти тут?..

- Про це я і хотів поговорити, - сказав голос духа.

- Все скінчено?! - з благанням запитав Андрій.

- Майже, - відповів голос чоловіка.

- Так, - сказала Яна, - вони всі зникли, перетворилися на попіл, - вона посміхалася.

- Як це "майже"?

- Ааа... Ти не у мене питав... - Яна кивнула і замовкла.

- Ти зміг врятувати своє життя, зупинивши кров. Хоча шрам залишиться...

- А вампіри? А місто? - Андрій крутив головою, сподіваючись побачити того, з ким він балакав, але без результатів.

- Ти готовий був пожертвувати своїм життям, і майже це зробив! Цього було достатньо, щоб зняти прокляття. Однак є один нюанс.

- Який?

- Незабаром побачиш. Але не хвилюйся, вам більше нічого не загрожує! Ти та дівчина можете поїхати з міста. Однак у мене є одне прохання.

- Яке прохання? - Андрій почував себе вже трохи краще, тож зміг обпертися на лікті. Він розминав шию, що затекла.

- Я досить довго знаходжуся у цьому світі. Я хочу повернутися додому. І мені потрібна допомога, щоб ти завершити ритуал, який майже сто років тому розпочав інший некромант.

- Я з задоволенням допоможу, - погодився Андрій.

- Я чекаю на поляні.

- Допоможи мені піднятися, - тепер він звернувся до Яни.

- Що? Що він сказав? - Яну розпирала цікавість.

- Прокляття знято, ми можемо їхати, - у голосі була втома.

- Нарешті, - Яна розплакалася. - Я так довго цього чекала… - останні слова Андрій не розібрав, бо дівчина вже просто не могла стримати себе. "Дамба" емоцій прорвалася. - Тож ми їдемо звідси… - і знову Андрій майже нічого не зрозумів, лише здогадувався, що вона казала.

- Трішки пізніше. Треба зробити ще дещо.

- Що? - Яна намагалася взяти себе в руки.

- Він хоче повернутися додому. У 1931-му році його викликав Володимир, але дух так і не зміг повернути назад. Володимира вбили і цей дух тут застряг. Тож повертаємося до поляни.

- Гаразд, - вона спромоглася взяти себе в руки, сльози тепер просто текли, Яна ж мовчала.

- Допоможеш дійти?! - він перекинув руку через шию дівчини. Але Яна вирішила зробити по іншому, вона спробувала взяти його на руки. Однак нічого не вдалося, вона мало не впустила Андрія.

- Нічого не розумію, - після цього вона прийшла нарешті у себе. - Ефект від крові повинен тривати довше...

- Ти більше не вампір! - Андрій сказав це чітко, встаючи з колін. - Тобі вдалося залишитися людиною!

І тільки після цього він звернув увагу на те, що шкіра у Яни була вже не порцеляновою. Звичайна бліда шкіра, яка дуже давно не бачила сонячних променів. Він був майже впевнений, що й ікла зменшилися, стали звичайнісінькими, як у всіх людей.

Тож вони повільно попрямували до озера, де їх чекав дух. Яна підтримувала Андрія, а сама досі не могла звикнутися з думкою, що вона людина.

- Чудово, ви тут, - сказав дух.

Андрій побачив розбите на друзки ліжко. Сили було прикладено стільки, що з залишків більше нічого не можна було зробити. Лише спалити. На самій поляні вже не було тепло, як до цього. Така сама весіння погода, як і усюди.

- Що нам робити? - запитав Андрій.

- Приберіть дошки! Поставте свічки колом, та запаліть їх!

Передавши слова Яні, вони вдвох почали робити те, що їм сказали. Зайняло це хвилин п'ятнадцять.

- Що далі? - Андрій озирався по сторонах, все так само продовжуючи шукати духа.

- Мені знадобиться твоя кров.

- Знову різати вени?

- Що? - Яна була шокована почутим.